Пробуження спадкоємця

Розділ 34

Розмова ненадовго стихла. Кожен із присутніх мовчки обдумував усе, що почув цього вечора. Реінкарнація. Інший світ. Інша магія. Місця сили... Здавалося, навіть багаття потріскувало якось тихіше, не наважуючись порушити тишу.

Та мовчання перервав саме Ігор. Він уже дивився на Володимира не як товариш, з яким сімнадцять днів тікав від смерті, а як спадковий принц Руського королівства.

— Володимире, — почав він. — Від імені корони я хочу запропонувати тобі службу.

Усі одразу насторожилися.

— Після повернення до Києва ти отримаєш місце при дворі. Хорошу платню. Землі. Титул графа. І повне заступництво королівської родини.

Подібні слова могли назавжди змінити життя будь-кого. Та Володимир лише уважно подивився на друга. І трохи сумно посміхнувся.

— Ігоре... — тихо промовив він. — От скажи чесно... воно тобі справді треба?

Принц здивовано насупився.

— Ми ж буквально щойно обговорювали, що станеться, якщо магічна еліта дізнається про мої знання.

Володимир розвів руками.

— Учорашній випускник магічної школи... маг, який щойно закінчив практику... раптом стає придворним магом. Ще й отримує графський титул.

Він ледь усміхнувся.

— Як ти думаєш, скільки часу знадобиться архімагам, щоб поставити просте питання: "Чому?"

Ігор нічого не відповів. Бо відповідь була очевидною.

— А коли вони побачать, що король із королевою ще й починають дослухатися до цього хлопця... — продовжив Володимир, — питання стане лише гострішим.

Він похитав головою.

— Єдиний спосіб приховати мої знання — це зробити мене одним із багатьох. Маленьким бароном десь на околиці королівства. Людиною, яка не привертає до себе зайвої уваги.

Володимир ненадовго замовк.

— А не одним із найпомітніших магів столиці.

Ігор повільно опустив голову. Заперечити було нічого.

— До того ж... — продовжив Володимир. — У мене зовсім інші плани.

Він подивився кудись у темряву за межами кола світла.

— Я хочу дослідити цей світ. Вивчати магію. Поєднати знання двох світів. Зрозуміти природу аномалій. Можливо... колись зустрітися з останніми драконами.

Він усміхнувся.

— Для цього потрібні десятиліття.

— І точно не життя при королівському дворі.

Запала тиша.

Нарешті Ігор важко видихнув.

— Гаразд...

Він навіть трохи усміхнувся.

— Спробувати я був зобов'язаний.

— Знаю.

Принц мовчки кивнув.

Потім повільно зняв із шиї захисний амулет. Той самий, який Володимир передав йому ще на початку шаленої гонитви.

Ігор кілька секунд дивився на невеликий артефакт.

— Тоді хоча б це...

Він простягнув його Володимиру.

— Забирай. Думаю, ця річ урятувала мені життя більше разів, ніж я взагалі здатен порахувати.

Та Володимир навіть не простягнув руки.

— Не поспішай.

Принц здивовано підняв очі.

— Це подарунок.

— Але...

— Без "але".

Володимир лише посміхнувся.

— По-перше, ми ще навіть не вийшли з прикордоння. Хто знає, що чекає нас завтра.

Він кивнув на амулет.

— По-друге... нехай залишиться тобі.

Його усмішка стала теплішою.

— Буде нагадуванням про те, що ми всі пережили.

Ігор ще кілька секунд мовчав.

Потім мовчки стиснув амулет у долоні.

— Дякую...

Цього разу він говорив уже не як принц.

Просто як людина, яка справді знала ціну цьому подарунку.

— Тоді давай інакше, — після недовгої паузи сказав Ігор.

— Служба при дворі тобі не підходить. Я почув і прийняв це. Але залишити без винагороди людину, яка врятувала спадкового принца... такого я просто не можу.

Він на мить замислився.

— Обирай сам. Золото. Землі. Титул. Артефакти...

На останньому слові він мимоволі опустив погляд на амулет, який щойно отримав у подарунок.

Кілька секунд мовчав.

Потім тихо засміявся.

— Ні... Артефакти можеш навіть не розглядати. Після такого... все інше виглядатиме дитячими іграшками.

Ігор безпорадно розвів руками.

— Якщо чесно, я вже й сам не знаю, чим тебе можна здивувати. Тож скажи сам. Що тобі потрібно?

Володимир ненадовго замислився.

— Загалом... є одна річ, яку я справді хотів би отримати.

Він усміхнувся.

— От тільки майже впевнений, що це не у твоїх силах.

Принц здивовано підняв брову.

— Спробуй.

— Чи можеш ти... або твої батьки... забезпечити мені доступ до телепорту так, щоб мене хоча б годину ніхто не турбував? І щоб за цей час ніхто не поставив жодного запитання?

Щойно Володимир закінчив, усмішка зникла з обличчя Ігоря.

Він навіть плечі трохи опустив.

— Ні...

Відповідь пролунала майже одразу.

— На жаль, ні.

Він похитав головою.

— Орден порталістів не підкоряється навіть королю. Вони можуть погодитися перекинути військо чи делегацію, виконати договір між державами... але допустити когось до своїх порталів без пояснень...

Принц лише сумно всміхнувся.

— Цього не зможе забезпечити навіть мій батько.

— Саме так я й думав.

Володимир анітрохи не засмутився.

— Тоді залишається інше.

Він перевів погляд на Ігоря.

— Ти казав про землі.

— Так.

— Ось вони мене справді цікавлять.

— Які саме?

— Десь на самому краю королівства. Там, де поменше людей. Бажано, щоб за межею моїх земель уже ніхто не жив. Ні з нашого боку, ні з боку сусідів.

Ігор задумливо потер підборіддя.