Розділ 33

Розділ 33

Навіть без безперервних сутичок із зграєю швидкість їхнього руху залишалася далекою від бажаної.

Сам ліс не дозволяв іти швидко. Завали, густі хащі, заболочені низини раз по раз змушували обходити перешкоди. А коли щомиті чекаєш, що з-за найближчого дерева вискочить черговий Звір, мимоволі починаєш рухатися ще обережніше.

За ту половину дня, що залишилася після бою з ватажком, вони подолали трохи більше двадцяти кілометрів. І це можна було вважати непоганим результатом.

За цей час загону довелося відбити сім нападів. Аномалія не збиралася відпускати свою здобич без останніх спроб. Рисі, як і раніше, влаштовували засідки на деревах, майже не залишаючи шансів помітити себе завчасно. Самотній кабан-Звір усе ще був смертельно небезпечним противником.

Лиси, вовки, хижа птиця... Будь-яка з цих істот могла за лічені миті роздерти необережну людину.

Ось тільки самі люди вже були іншими. Сімнадцять днів тому навіть досвідчені прикордонники дивилися на Звірів із цілком природним страхом. Після двох тижнів безперервної гонитви, коли їх переслідувала зграя, від якої сахалися навіть ведмеді, щось усередині кожного зламалося.

А може, навпаки — загартувалося.

Страх не зник. Він просто перестав керувати людьми. Тепер, коли з хащів виходив кабан чи на гілках майоріли жовті очі рисі, воїни вже не мовчали, готуючись прийняти смерть.

Вони міцніше перехоплювали списи... І тепер навіть знаходили сили перекинутися жартами. Наче це була не чергова смертельна сутичка, а звичайна робота, яку просто треба виконати.

Володимир лише краєм губ усміхався, спостерігаючи за цим. Загиблих людей він не поверне. Але, можливо, саме зараз народжувалися справжні ветерани прикордоння. Сам же він більше не мав жодного наміру приховувати свої можливості. Усі секрети залишилися позаду — ще там, дорогою до аномалії.

Тепер було значно важливіше без втрат вивести цих людей додому. І якщо для цього доведеться щоразу зустрічати Звірів плазмоїдами, рейлангом чи енергетичними лезами — так тому й бути.

Тому люди, які йшли поруч із ним, уже не дивилися вперед із приреченістю. Вони дивилися туди з надією.

До вечора вони встигли подолати ще кілька кілометрів, перш ніж знайшли місце, придатне для ночівлі. Як і завжди, воїни швидко розчистили невелику галявину, виставили дозори, розклали багаття. Частина людей заходилася готувати вечерю, інші перевіряли спорядження, яке за останні дні добряче зносилося.

Щойно всі трохи перепочили, Ігор підвівся.

Було зрозуміло — більше чекати він не збирається.

— Володимир...

Та той лише ледь усміхнувся й підняв долоню, зупиняючи друга.

— Друзі... Я все розумію.

Він повільно обвів поглядом присутніх.

— Ви хочете відповідей. Після всього, що сталося, це більш ніж природно. Те, що ви побачили за останні дні, справді потребує пояснень.

На галявині запала тиша.

Навіть воїни, які зазвичай не втручалися в розмови магів, зараз уважно слухали кожне слово.

— Але давайте спочатку виберемося звідси, — продовжив Володимир. — Аномалія не стала безпечнішою лише тому, що ми вбили її найнебезпечнішого мешканця. Тут, як і раніше, достатньо істот, здатних убити кожного з нас.

Він на мить замовк.

— Більше того... мені й досі доводиться постійно прибирати наслідки впливу аномалії на ваші організми. Ви цього навіть не помічаєте, але вона продовжує змінювати вас. І ця робота потребує моєї уваги.

На цих словах Ольга здивовано звела брови.

— Тому прошу лише про одне. Щойно ми залишимо аномалію й знайдемо місце, де можна буде хоча б на деякий час не думати про кожен кущ, я відповім на всі ваші запитання. Принаймні на ті, на які зможу відповісти.

Ігор помітно видихнув. Було видно, що таке рішення його не надто влаштовує. Після всього пережитого йому кортіло негайно зрозуміти, ким насправді є його друг. Та водночас принц прекрасно усвідомлював, що Володимир має рацію. Тут і зараз будь-яка довга розмова була б необачністю.

Інші теж дивилися на Володимира з очікуванням.

Навіть воїни. Хоча саме перед ними він зовсім не був зобов'язаний ні виправдовуватися, ні щось пояснювати. Та сам Володимир завжди ставився до людей інакше. Для нього кожне людське життя мало цінність. А кожна людина заслуговувала на повагу й чесне ставлення... принаймні доти, доки власними вчинками не доведе протилежного.

Втім, була й інша причина. Значно особистіша. Володимир просто не хотів сьогодні витрачати вечір на довгі пояснення. Десь у глибині душі жевріла надія, що зв'язок із Мариною вдасться встановити ще раз.

Він не знав, чи повториться вчорашнє диво.

Не знав, чи вистачить для цього сил.

Не знав навіть, чи не було це випадковістю.

Але якщо шанс існував... Володимир не мав наміру його втрачати.

Розмова з друзями обов'язково відбудеться.

Будуть відповіді.

Будуть пояснення.

Будуть відкриті таємниці.

Але не зараз і не сьогодні.

Щойно табір заснув, Володимир сів трохи осторонь від інших.

Він не став заплющувати очей. Цього разу йому не потрібен був сон.

Потрібна була Марина.

Володимир знову й знову намагався пригадати той стан, у якому перебував учора. Ту дивну легкість, із якою свідомість раптом відчула інший світ.

Він знову уявив Марину.

Нічого.

Потім синів.

Доньку.

Онуків.

І знову повернувся думками до дружини.

Марно.

Здавалося, між світами лежала така прірва, яку неможливо було подолати навіть його теперішнім можливостям.

Та Володимир не зупинявся.

Раз за разом.

Знову і знову.

Він уже давно перестав рахувати спроби.

Мабуть, десь після двадцятої чи тридцятої...

На самому краєчку свідомості промайнуло знайоме відчуття. Ледь помітне. Настільки слабке, що його легко було сплутати зі звичайною уявою.