Пробуження спадкоємця

Розділ 32

Свідомість згасала.

Поки Володимир повільно провалювався у темряву, він ще встиг побачити, як до нього кинулася Ольга. Її стривожене обличчя стало останнім, що він запам'ятав того дня.

Та навіть настільки виснажений розум не зміг остаточно вимкнутися. Замість глибокого забуття прийшов дивний стан між сном і непритомністю. Думки майже згасли, залишивши лише уривки образів, що неспішно змінювали один одного.

Перед ним знову з'явилося обличчя Ольги.

Воно повільно змінювалося.

Знайомі риси ніби пливли, ставали м'якшими, ріднішими.

І ось перед ним уже була не Ольга.

Марина.

Таке вже траплялося. Побачивши Ольгу, він не раз ловив себе на думці, наскільки сильно вона нагадує дружину. Іноді навіть уявляв на її місці Марину.

Та цього разу все було інакше.

Образ не розчинявся. Він ставав дедалі чіткішим. Десь на самому краю свідомості виникло дивне, давно забуте відчуття. Наче щось невидиме обережно торкнулося його.

Знайоме...

До болю знайоме...

Думки ворушилися повільно, ніби крізь густий кисіль.

Раптом один із потоків свідомості різко прокинувся.

За ним другий.

Потім третій.

Мов блискавка освітила темряву.

Володимир зрозумів. Він відчував її. Відчував Марину. Вперше відтоді, як опинився в цьому світі. Від несподіванки сонливість відступила. Не повністю, але достатньо, щоб усі п'ять потоків свідомості почали працювати разом.

Він не міг помилитися.

Це була вона.

Колись, ще у світі Володіючих, він добре знав цю здатність. На четвертому ранзі можна було залишити мітку на людині, предметі чи місцевості. Після цього астральна оболонка миттєво переносилася до цієї мітки, незалежно від відстані.

П'ятий ранг відкривав інший рівень можливостей.

Тепер мітка вже була не обов'язковою. Достатньо було добре знати людину. Або місце чи предмет, з яким пов'язано багато спогадів. Тоді астральна оболонка сама знаходила потрібну ціль. Здавалося, ніби свідомість отримувала доступ до невидимого каталогу, що існував у самому енергетичному полі планети. Володимир колись пояснював це собі як особливий рівень взаємодії з ноосферою. Працювала ця здатність далеко не бездоганно, але головне — вона працювала.

От тільки...

Вона не повинна була діяти між різними світами. Тому зараз Володимир і завмер.

Він знайшов Марину.

Він відчував її.

У першу мить Володимир навіть не наважився покликати її. Він просто був щасливий. Щасливий від того, що знову відчуває свою кохану. Ту, яку вважав назавжди втраченою вже понад двадцять років.

Сам по собі ментальний зв'язок не був для нього чимось незвичайним. Ще в минулому житті він добре опанував цю здатність. Та й тепер постійно користувався нею, навчаючи Ярину. Через ментальний контакт він пояснював їй складні речі, допомагав опановувати нові знання, коригував помилки.

Місцеві маги теж володіли чимось подібним. Щоправда, без астральної оболонки така можливість працювала лише під час безпосереднього контакту. По суті, це була лише зручна заміна пошепки. Ментомова дозволяла передати думку так, щоб її не почув ніхто сторонній. Втім, мала вона ще одну важливу перевагу. Вона не оперувала словами. Вона оперувала образами, почуттями, намірами. Тому не існувало мовного бар'єра. Не мало значення, якою мовою розмовляв співрозмовник. Образи були зрозумілі будь-якому розуму.

Та вже за кілька митей Володимир зрозумів, що цього разу все зовсім інакше. Зв'язок між світами вимагав неймовірних зусиль. Щоб лише втриматися в цьому дивному стані, йому доводилося використовувати практично всі можливості своєї свідомості. А вона й без того була виснажена.

Шістнадцять днів безперервної боротьби.

Прорив на новий ранг.

Смертельний двобій із древнім монстром.

Будь-яке з цих випробувань окремо могло б виснажити досвідченого Володіючого. Разом же вони вичерпали його сили. Володимир відчув: часу майже не залишилося. Якщо він зараз не наважиться звернутися до Марини, зв'язок може обірватися раніше, ніж вона взагалі зрозуміє, що не самотня.

— Марино... — покликав він.

Спочатку у відповідь не було слів.

Лише біль.

Старий, вистражданий біль втрати, що не згас навіть через двадцять років. Володимир зрозумів: вона почула його. Але не повірила. Вирішила, що це лише чергова примара, народжена її власними спогадами.

— Марино... Відгукнися...

Тиша тривала лише мить.

— Хто?.. Як?.. Що це?..

— Марино... Це я.

Коротка пауза.

— Моя свідомість вціліла.

Світ ніби завмер.

— Володю?..

У цьому одному слові було все.

Надія.

Страх.

Невіра.

— Володю... Це... справді ти?

— Так.

— Але... як?

— Поясню пізніше. Я ледве тримаю цей зв'язок. Ще трохи — і він обірветься.

— Зараз... зачекай... зараз допоможу...

Він одразу відчув зміну. Наче хтось із протилежного боку підхопив тонку нитку, що ось-ось мала розірватися. Стало трохи легше. Не набагато. Зв'язок усе ще вимагав майже всіх його сил, але тепер хоча б перестав руйнуватися щомиті.

Володимир ледь усміхнувся.

— Дякую...

— Ти перейшла на п'ятий ранг.

— Раніше ти не змогла б утримати такий контакт.

Марина кілька секунд мовчала.

— У той день...

Її голос затремтів.

— У день, коли ти... загинув...

— Ми з Алісою тоді обидві подалали межу рангу.

Вона раптом ніби схаменулася.

— Але ж... як?

— Де ти зараз?