Розділ 27

Розділ 27

Сонце ще не зійшло над обрієм, але ніч уже відступала. Небо на сході посвітлішало, дерева втратили свою суцільну чорну масу, а між стовбурами почали проступати знайомі обриси лісу.

В цей ранковий час черговий розбудив магів.

Володимир миттю підвівся, ще не до кінця прокинувшись. Поруч так само швидко сів Ігор.

— Що сталося? — одразу запитав він.

— У сусідів бій, — відповів воїн. — Уже хвилин п'ять, а може й більше.

Сонливість зникла без сліду.

З сусіднього табору й справді долинали приглушені звуки сутички.

На такій відстані почути роботу арбалетів було неможливо. Та й крики людей губилися серед дерев. Проте окремі закляття видавали себе характерними відгуками. Час від часу повітря здригалося від глухого удару, а інколи лісом прокочувався знайомий тріск магічного вибуху.

Сам по собі бій не був чимось незвичайним.

За ніч і їхній табір тричі піднімали по тривозі. Двічі до вогнищ виходили вовки, ще одного разу навідалася рись. Але щоразу все закінчувалося за хвилину, край дві. Кілька пострілів, одне-два закляття — і загроза зникала.

Тут же все було інакше.

Якщо сутичка триває вже п'ять хвилин, значить, супротивник серйозний.

Володимир і Ігор переглянулися.

Слів не знадобилося. Допомога могла знадобитися вже зараз.

Табір миттєво ожив. Воїни гасили вогнища, перевіряли зброю, підтягували сідла. Коні, відчувши метушню, нервово перебирали ногами й фиркали в передсвітанковій прохолоді.

На збори пішло не більше п'яти хвилин. Ще за мить загін уже рухався лісом у бік сусідів.

Відстань між таборами була невеликою — всього пара кілометрів.

На відкритій місцевості кіннота подолала б її за лічені хвилини. Достатньо було пустити коней у добрий галоп.

Але зараз навколо стояв ліс. Доводилося об'їжджати дерева, шукати проходи між густими заростями, уважно стежити за корінням і ярами, що ховалися в ранковому напівмороці. Тому короткий шлях розтягнувся майже на п'ятнадцять хвилин.

І чим ближче вони під'їжджали, тим тривожнішою ставала картина.

Тепер звуки бою були вже добре чутні.

Лунали вибухи заклять.

Іноді між деревами на мить спалахували відблиски вогню.

Десь попереду хтось кричав команди.

Потім знову гриміла магія.

Бій не затихав.

Навпаки.

Здавалося, що за той час, поки вони мчали через ліс, сутичка стала ще запеклішою.

Володимир відчув, як усередині наростає тривога.

Якщо загін Тихона та Ольги досі не впорався, значить, цього разу їм протистояв зовсім не звичайний противник. І дуже скоро вони мали побачити його на власні очі.

Чим ближче вони підходили до сусіднього табору, тим частіше Ігор хмурився. Кожен новий відгук закляття змушував його здивовано піднімати брови.

Це вже виходило за межі звичайного.

Молоді маги не могли так довго підтримувати подібну інтенсивність бою. Навіть якщо діяти дуже ощадливо, резерви давно мали спорожніти. А про те, щоб безперервно використовувати бойову магію майже пів години, годі було й думати.

Ігор це прекрасно розумів.

Він знав можливості Тихона та Ольги не гірше за інших.

Знав і те, що вони не належали до тих багатіїв, які можуть дозволити собі носити на собі накопичувачі, здатні живити бойові закляття протягом такого часу.

Навіть якби такі накопичувачі й були, вони вже теж мали б спорожніти.

Проте магія продовжувала працювати.

Щоправда, тепер відгуки заклять лунали рідше. Наче їхні власники вже дійсно наближалися до межі своїх сил.

У Володимира подібних запитань не виникало. Він добре знав, звідки друзі беруть енергію.

Саме він виготовив для них браслети з накопичувачами, вирощеними у власному баронстві.

Саме він разом із Яриною створив зілля прискореного відновлення, запас якого завжди був у Тихона та Ольги.

Судячи з усього, зараз у хід пішло вже все.

І накопичувачі.

І зілля.

І власні резерви.

Вони трималися буквально на всьому, що мали.

Нарешті дерева почали рідшати. Попереду відкрилася галявина. Тут сусідній загін і зупинився на ніч.

В ту ж мить стало зрозуміло, чому бій тривав так довго.

На витоптаній землі лежали три величезні туші.

Кабани.

Кабани-Звірі.

Навіть мертві вони викликали повагу своїми розмірами. Справжні гори м'язів, вкриті товстою шкірою та жорсткою щетиною.

Та найгірше було не це.

Ще двоє продовжували бій.

Один саме врізався у напівпрозорий щит, який тримала Ольга. Другий кружляв збоку, шукаючи можливість обійти захисників.

Поряд із магами стояли лише троє воїнів.

Троє.

Володимиру знадобилася лише одна мить, щоб усвідомити побачене.

Ще вчора їх було двадцять.

Зараз залишилося троє.

Сімнадцять людей лежали на галявині. Для них цей світанок уже не настав. Їхній шлях завершився тут. На невеликому пагорбі посеред прикордонних земель.

На клаптику землі, який вони захищали до останнього подиху.

Володимир побачив змарніле обличчя Тихона.

Побачив Ольгу, яка ледве трималася на ногах.

Обидва були виснажені майже до межі. Але продовжували битися. Бо якщо вони зупиняться хоча б на мить, останні троє воїнів загинуть одразу. А вслід за ними і вони самі.

І в цей момент один із кабанів помітив новий загін, що висипав на галявину з-за дерев.

Його маленькі червоні очі спалахнули люттю.

І Звір розвернувся назустріч новій здобичі.

Володимир та Ігор одночасно зіскочили з коней.

За ними спішилися й воїни.

Коней одразу відвели назад, а люди швидко шикувалися до бою. Втім усі чудово розуміли, хто цього разу має стати головною силою.

Проти таких Звірів першими завжди виходили маги.

Воїни опустили списи, готуючись прикрити їх у разі потреби, але ніхто не мав ілюзій. Арбалетні болти навряд чи зможуть завдати кабанам серйозної шкоди. Та й списи проти таких туш були радше останнім аргументом, ніж справжньою зброєю.