Розділ 23

Розділ 23

І знову в пригоді стали таланти Тихона знаходити потрібних людей і домовлятися з ними.

Сам Володимир підозрював, що якби друг не народився магом, то з нього вийшов би чудовий дипломат, купець або придворний чиновник. Той дивовижним чином примудрявся заводити знайомства буквально всюди.

Ось і цього разу не минуло й двох днів після прибуття до Чернігова, як Тихон уже десь щось розвідав, з кимось поговорив і повернувся до друзів із новиною.

Причому новиною приємною.

— Нас розподілять разом, — повідомив він з таким виглядом, ніби щойно виграв невелику війну.

І, мабуть, недалекий був від істини.

Під час практики молодих магів зазвичай розкидали по всій лінії оборони. Насамперед дивилися на потреби застав, а вже потім — на побажання самих випускників. Тому потрапити всім трьом до одного місця було не так просто, як могло здатися.

Але Тихон зміг.

Виявилося, що цього року на одній із застав одночасно завершували службу одразу троє магів. Відповідно й заміну їм шукали також одразу трьох людей.

Саме туди він і примудрився домовитися про розподіл.

Щоправда, була одна деталь.

Застава знаходилася далеко від Чернігова. Дуже далеко. П'ята застава зі сходу. Навпроти самої голови аномалії.

Однієї з найнебезпечніших ділянок усього кордону.

Втім, особливого вибору тут ніхто й не мав. Аномалія простягнулася більш ніж на п'ятсот кілометрів і нагадувала величезну краплю з довгим витягнутим хвостом.

Саме тому навантаження на фортеці розподілялося нерівномірно. 

На вузьких ділянках хвоста Звірів було відносно небагато. Там вистачало невеликих гарнізонів.

А ось ближче до головної частини аномалії ситуація змінювалася кардинально. Чим ширшою ставала заражена територія, тим більше Звірів із неї виходило.

Тож фортеці біля голови аномалії жили дещо іншим життям. Туди й належало вирушити друзям.

Втім, якщо дивитися об'єктивно, шанс потрапити саме на таку ділянку був доволі високим. Майже триста кілометрів кордону із п'ятисот проходили вздовж найширшої частини аномалії.

Тому більшість випускників усе одно розподіляли саме туди.

Набагато важливішим було інше. Вони залишалися разом.

Для Тихона та Ольги це мало величезне значення. Та й сам Володимир був задоволений. За останні роки вони звикли покладатися один на одного. А попереду чекало місце, де подібна звичка могла врятувати життя.

Сама ж застава носила просту назву — П'ята. Або ж просто П'ятірка, як називали її між собою військові.

І була вона далеко не звичайною.

Уздовж кордону Руського королівства стояла сотня фортець. По одній на кожні п'ять кілометрів. Але серед них існували й особливі. Кожна п'ята застава була більша за сусідні та виконувала роль опорного пункту для всієї навколишньої ділянки. До таких належала П'ятірка.

Тут розміщувався повноцінний десяток магів.

Сотня воїнів гарнізону.

Додаткові склади.

Ремісничі майстерні.

Лазарет.

Фактично це була вже не просто фортеця.

Маленьке військове містечко посеред прикордоння.

Коли Тихон закінчив розповідати, Ольга лише задумливо похитала головою.

— Тобто ми добровільно вибрали одну з найнебезпечніших застав на всьому кордоні?

— Зате разом, — усміхнувся Тихон.

І, трохи подумавши, Ольга теж усміхнулася у відповідь.

А Володимир лише мовчки кивнув.

Небезпека нікуди не подінеться. На якій би заставі вони не опинилися. А от можливість триматися поряд із друзями справді коштувала чимало.

Отже, до П'ятої застави вирушили троє друзів, десяток воїнів, що мали замінити тих, хто відслужив свій термін, та ще десять навантажених возів із припасами.

Подібні каравани постійно курсували між Черніговом і прикордонними фортецями. Кордон потрібно було забезпечувати продовольством та сотнями речей, без яких неможливо підтримувати життя гарнізонів.

Проте порядок є порядок.

Навіщо виділяти окрему охорону, якщо саме в цей час до застав і без того прямували нові воїни та маги? А назад вирушать ті, кого вони змінять. У результаті всі залишалися при ділі, а скарбниця економила гроші.

Щоправда, шлях був неблизьким. Більше п'ятисот кілометрів.

І хоча піших серед подорожніх не було, швидкості це особливо не додавало. Вози рухалися повільно. Їм були байдужі і витривалість коней, і можливості магів контролювати власне тіло. Колеса однаково грузли в пилюці, підскакували на вибоїнах і змушували весь караван рухатися в тому темпі, який витримували найважчі вози.

Тож дорога розтягнулася на два з половиною тижні.

Спочатку караван був значно більшим. Втім, чим далі вони просувалися на схід, тим меншою ставала колона.

Спочатку відокремилася одна група.

Потім інша.

Навпроти чергової фортеці звернули ще кілька возів і вершників. Кожен отримував свій напрямок, своїх людей, свої вантажі.

І караван поступово танув.

До кінця подорожі від колишньої багатокілометрової колони залишилася лише невелика група. Ті, хто їхав до П'ятірки.

Ця застава стояла найдалі на маршруті. Остання точка шляху.

Далі дороги вже не було. Тому сюди діставалися тільки ті, кому належало служити на цій ділянці.

Та візники, які привезли припаси.

Щоправда, затримуватися вони не збиралися.

Ледь розвантажать вози, приймуть підготовлені прикордонниками вантажі — алхімічні інгредієнти зі Звірів, висушені рослини, шкури, кістки та інші цінні трофеї — як одразу вирушать назад.

Разом із воїнами та магами, чий термін служби вже добіг кінця.

Так тривало з року в рік.

Безперервний рух людей, товарів і ресурсів.

Кордон постійно забирав сили країни.

І постійно повертав щось навзаєм.

І чим ближче караван підходив до П'ятої застави, тим сильніше Володимир відчував, що закінчується ще один етап його життя.