Розділ 21

Розділ 21 

Наприкінці травня до магічної школи прийшла звістка, що немов удар бойового молота вибила друзів зі звичної колії.

Війна була для Русі такою ж невіддільною частиною життя, як зміна пір року. Щойно підсихали дороги й сходив весняний бруд, кордони знову оживали. Десь відбивали чужі набіги, десь самі збирали дружини, вирушаючи по трофеї та полонених.

Так було завжди.

Так було й цього року.

Ще в середині квітня граф Борислав вирушив у похід на Крим. Ніхто особливо не хвилювався. Для досвідченого воєначальника це була далеко не перша кампанія. Він десятки разів повертався з перемогою, і здавалося, що так буде й надалі.

Але війна не питає людських планів.

Під час однієї з сутичок граф, як траплялося з ним і раніше, надто захопився переслідуванням ворога й вирвався вперед. Кримчаки швидко скористалися помилкою, відрізавши його від основних сил.

Колись у схожій ситуації поруч опинився батько Вови.

Тоді Василь зумів прорватися крізь ворожі ряди, витягнув Борислава з оточення і врятував йому життя. Саме після того подвигу їхній рід отримав баронський титул.

Цього разу такого Вірного поруч не виявилося.

Дружинники намагалися пробитися до свого графа. Билися люто, до останнього. Але чи то ворог був краще підготовлений, чи просто доля цього разу вирішила інакше.

До Борислава вони не встигли.

Граф загинув.

Для королівства це була втрата, але не катастрофа.

Незабаром один із його законних синів успадкує титул. Збере нову дружину. Помститься за батька. Життя продовжиться.

Для держави майже нічого не зміниться.

Для герцогства — теж.

Навіть для самого графства все залишиться майже таким самим.

Але смерть Борислава зараз перекреслювала долю однієї конкретної людини.

Тихона.

Володимир добре пам'ятав ту розмову, що відбулася не так давно. Пам'ятав, як друг повернувся після зустрічі з батьком. Як намагався приховати радість. Як розповідав, що після отримання персня мага Борислав офіційно визнає його своїм сином.

Залишалося всього кілька тижнів.

Кілька днів до того моменту, коли Тихон перестав би бути бастардом.

Тепер цього вже не станеться ніколи.

Мертві не підписують указів.

Не визнають дітей.

Не змінюють родовідних книг.

Тихон так і залишиться тим, ким був усі ці роки.

Тихоном Безродним.

Саме так у королівстві називали байстрюків — дітей шляхетної крові, яких батько не визнав офіційно.

І якщо раніше це слово було лише тимчасовою образою, то тепер воно ставало його прізвищем на все життя.

Володимир не знав, як втішити друга.

Та й чи існували взагалі слова, здатні зараз щось змінити?

Що він мав сказати?

Що Борислав був хорошим батьком?

Але це була б відверта брехня.

Ні, граф не був жорстоким. Не знущався з Тихона. Не забороняв йому навчатися. Навіть допомагав грошима через управляючого.

От тільки батьком від цього не стають. За всі ці роки Борислав уперше по-справжньому поговорив із сином лише минулого літа.

Одного разу.

І тепер другого вже не буде.

Сказати, що час лікує?

Що все налагодиться?

Можливо, колись так і станеться.

Але не зараз.

Не тоді, коли людина ще навіть не встигла усвідомити втрату.

Не тоді, коли разом із батьком загинули й усі надії, які будувалися останні роки.

У своїх мріях Тихон уже давно був графським сином.

Не бастардом.

Не Безродним.

А повноправним членом роду. Людиною, яку визнав батько. Людиною, що нарешті зайняла своє місце у світі.

І ось тепер усе це зникло.

В одну мить.

Без жодного шансу щось виправити.

Навіть думка про те, що для майбутньої практики вони вже встигли придбати все необхідне, виглядала недоречною.

Так, десь глибоко всередині Володимир розумів, що це бодай якийсь плюс.

Новий меч.

Кінь.

Спорядження.

Підготовка до майбутньої служби.

Якби граф загинув на рік раніше, не було б і цього.

Але озвучувати подібне зараз...

Ні.

Другові такі слова точно не потрібні.

Іноді будь-яка розрада звучить як насмішка.

Особливо коли біль ще надто свіжий.

Тому Володимир мовчав. Не шукав правильних фраз. Просто був поруч. Іноді це значить значно більше, ніж будь-які слова.

А втішати...

Втішати Тихона взялася Ольга.

І дивлячись на них, Володимир дедалі більше переконувався, що саме така підтримка зараз потрібна другові найбільше.

І в цьому Ольга справлялася значно краще за нього.

Тож Володимир не втручався.

Лише спостерігав збоку.

І був щиро вдячний долі за те, що в найважчий момент життя Тихон залишився не сам.

Закінчення навчання насталося якось непомітно.

Були урочисті збори, промова старшого доглядача, побажання молодим магам честі й мудрості. Був і той особливий момент, коли адепти один за одним підходили до столу й отримували перстень мага — символ завершення навчання та початку нового етапу життя.

Тепер усе це проходило ніби за туманною завісою. Загибель Борислава накрила їхню компанію важкою тінню. Вона позбавила барв усі урочистості, перетворивши день, який мав стати святом, на формальність. Перстень на пальці був. Диплом мага — також. Навчання закінчилося. І все ж радість від цього чомусь не приходила.

До відправлення на практику залишався ще місяць.

Так було заведено здавна. Випускники роз'їжджалися по домівках, проводили останні тижні поруч із родинами, а вже потім вирушали на кордон з аномалією. Туди, де на них чекали наступні п'ять років життя.

П'ять років без канікул.

П'ять років служби.

П'ять років, протягом яких молоді люди мали остаточно перетворитися на справжніх бойових магів.

Відпусток там не передбачалося.

Хіба що важке поранення чи хвороба, з якою місцеві цілителі не могли впоратися самостійно. Тоді мага відправляли до Києва, де працювали найкращі цілителі королівства. Але сподіватися на подібний привід для повернення додому міг лише божевільний.