Розділ 19

Розділ 19

Залишок вечора Володимир провів у компанії міського дознавця.

По суті, жодних претензій до нього не було. Все й так було очевидним. П'ятеро озброєних грабіжників напали на молодого адепта, той захищався. Навіть свідки знайшлися. Проте порядок є порядок. Доки записали показання, доки склали протокол, доки поставили всі необхідні печатки, над Львовом уже повністю запанувала ніч.

До Високого міста Володимир дістався у супроводі варти.

Добре хоч охорона біля брами погодилася відчинити малу хвіртку і пропустити його всередину. Інакше довелося б шукати нічліг у якійсь таверні або заїжджому дворі. Благо подібних закладів у місті вистачало.

Повертаючись до школи, Володимир остаточно дійшов висновку, що події цього вечора стали для нього гарним уроком.

Меч потрібен.

Магія магією, але якби клинок був при ньому під час нападу, довелося б значно менше ризикувати та викручуватися, приховуючи власні можливості. Звісно, про справді якісну зброю годі було й мріяти. Грошей на неї просто не вистачало. Втім, купувати відвертий мотлох також не хотілося.

Теоретично він міг узяти навіть найдешевший клинок і за допомогою трансмутації перетворити його на чудову зброю. Але саме цього робити не можна було. Будь-яка надто якісна річ рано чи пізно привертає увагу.

Ні.

Потрібен був звичайний добротний меч. Такий, який нікого не здивує. А невеликі покращення можна буде внести вже потім. Тай то, хіба що ущільнити метал. Лише трохи зміцнити структуру.

Наступного дня після занять Володимир вирушив до зброярної крамниці.

Ряди зброї вражали різноманіттям. На стінах висіли широкі дворучники, тонкі дуельні клинки, шаблі, мисливські ножі та навіть кілька парадних мечів із позолотою.

Повз них він і пройшов без найменшого інтересу.

Красиві.

Дорогі.

Абсолютно непрактичні.

Не зацікавили його й клинки з витравленими візерунками, срібними вставками чи інкрустованими руків'ями. За прикраси завжди доводиться платити. А платити за них Володимир не збирався.

Зрештою він зупинився біля стійки зі службовою зброєю. Саме такими мечами користувалася міська варта.

Прості.

Надійні.

Перевірені роками.

Одноручний прямий меч із клинком близько восьмидесяти сантиметрів завдовжки відразу припав йому до душі. Не надто довгий, щоб заважати в місті. І достатньо довгий, щоб тримати супротивника на відстані.

Просте хрестоподібне гардище.

Шкіряне руків'я.

Жодної прикраси.

Лише зброя.

Саме така, якою вона й повинна бути.

До меча він підібрав такі ж прості дерев'яні піхви, обтягнуті темною шкірою.

Коли продавець назвав ціну, Володимир мимоволі скривився.

Півтора золотих.

Шалені гроші.

В одному срібному королівства було сто мідяків.

У золотому — десять срібних.

За пару срібних на місяць ремісник міг утримувати себе і родину. Отже, за свій новий меч Володимир виклав суму, на яку звичайна сім'я могла прожити більше ніж пів року. І це був далеко не найкращий клинок.

Довелося придбати й широкий пояс для носіння зброї.

Ще один срібний.

На фоні вартості меча вже майже дрібниця. Проте гаманець після покупки помітно полегшав.

Володимир провів пальцями по руків'ю.

Сталь була звичайною.

Але тепер він відчував себе значно спокійніше.

Принаймні наступного разу, якщо хтось вирішить перегородити йому дорогу в темному провулку, доведеться мати справу не лише з молодим адептом.

А ще й з людиною, яка знала, з якого боку братися за меч.

Звісно, поява меча на поясі Володимира не могла залишитися непоміченою. Особливо для тих, хто бачив його щодня.

Першою увагу звернула Ольга.

— Володю, а це що таке? — примружилась вона, помітивши руків'я, що виглядало з-під плаща.

— Меч, — незворушно відповів той.

— Це я бачу, що меч. Звідки?

Довелося розповідати.

І про вечірню прогулянку містом, і про засідку в провулку, і про дознавця, і про нічне повернення до школи. Чим далі він говорив, тим похмурішими ставали обличчя друзів.

А коли закінчив, Ольга обурено схрестила руки на грудях.

— А навіщо взагалі ходити містом у таку пору?

Володимир лише знизав плечима.

— Бо вдень я навчаюсь.

— І що ж такого важливого ти робиш вечорами?

Саме тут до розмови долучився Тихон.

— До речі, я теж хотів би це знати.

Володимир усміхнувся.

— Працюю.

Запала тиша.

— Що? — першою перепитала Ольга.

— Працюю, — повторив він. — Роблю артефакти на продаж. Заряджаю накопичувачі на міських воротах. Потроху заробляю гроші.

Тепер здивованими виглядали вже обоє.

Володимир мимоволі посміхнувся. От начебто дорослі люди. Майже дев'ятнадцять років кожному. Але справжнього життя поки що не бачили.

Ольгу забезпечували батьки.

Тихона — графська скарбниця.

Їм не потрібно було думати про витрати на одяг чи спорядження.

На дрібниці вистачало кишенькових грошей. А все серйозне просто з'являлося тоді, коли виникала потреба.

Той самий меч Тихона був чудовим прикладом.

Володимир добре пам'ятав, як колись, ще в кадетському корпусі, його друг отримав свою першу справжню зброю. Тоді хлопцеві виповнилося дванадцять років, і навчальні дерев'яні мечі настав час міняти на сталеві.

Для цього навіть існувала окрема зброярська майстерня, що працювала при гвардійській цитаделі. Там же виготовляли й підліткові обладунки.

Тихону просто придбали комплект. Як і більшості кадетів шляхетного походження. Навряд чи він тоді хоч раз замислився, скільки той коштував. Та й зараз навряд чи знав.

Меч уже давно став йому коротким та залегким. Обладунки, якщо десь і зберігалися, теж давно не підходили за розміром. Будь-який господар давно продав би їх або передав молодшим. Але подібні речі рідко турбували людей, які ніколи не рахували кожен срібняк.