Розділ 14

Розділ 14

Перші два тижні нового навчального року минули відносно спокійно.

Принаймні зовні.

Тереза ніби випадково опинялася поруч із Вовою всюди, де тільки могла. То сідала поряд на заняттях, зверталася саме до нього із запитанням, на яке прекрасно могла відповісти й сама. То ненароком торкалася його руки, коли передавала конспект чи навчальний посібник.

Усе це було настільки очевидним, що не помічати міг хіба що сліпий.

Але Вова вперто робив вигляд, ніби нічого не відбувається.

Не тому, що хотів образити дівчину. Навпаки. Він просто не мав уявлення, як пояснити чотирнадцятирічній дівчині, що бачить у ній лише подругу. Та ще й пояснити так, щоб не зруйнувати дружбу остаточно.

Десь у глибині душі він навіть сподівався, що це минеться саме собою.

Перше захоплення. Романтичні фантазії, вигадані історії, які підлітки так люблять будувати у власній голові. Можливо, за місяць чи два Тереза знайде собі інший об'єкт для зітхань, і все владнається без зайвих драм.

Навіть більше.

Вова обережно впливав на її оболонку, заспокоюючи емоційні сплески. Зовсім трохи. По краплині. Так, щоб не залишити жодного сліду. Втім, сам він чудово розумів: серйозно втручатися тут, у стінах магічної школи, не можна.

Занадто небезпечно.

Тому особливих надій на власну допомогу не покладав.

І, як виявилося, недаремно.

Розв'язка настала через два тижні.

Цілком випадково вони залишилися в кімнаті самі. Тихон кудись побіг із Ольгою.

Ледве за хлопцем зачинилися двері, Тереза різко обернулася до Вови.

— Ти мене ігноруєш!

Вова підвів погляд від книги.

— Терезо, про що ти?

— Не вдавай, що не розумієш!

Дівчина зробила крок уперед.

— Ми постійно поруч. Я завжди поруч! А ти поводишся так, ніби нічого не бачиш!

— Ми ж друзі, — відповів Вова. — Разом ходимо на заняття, сидимо за одним столом, тренуємося. Про яке ігнорування ти говориш?

— Про таке!

Голос Терези здригнувся.

— Ти мене ігноруєш як дівчину!

Ось воно. Нарешті прозвучало вголос.

— Ти бачиш, що подобаєшся мені! Бачиш! І все одно вперто розповідаєш про дружбу!

Щоки дівчини налилися рум'янцем. Вона вже майже кричала.

— Наче я дурна! Наче нічого не розумію!

Вова мовчав. Будь-яке слово зараз лише підлило б олії у вогонь.

І Тереза сприйняла це мовчання по-своєму.

— Ти повинен бути вдячний!

Її голос став різким, майже колючим.

— Вдячний, що на тебе взагалі звернула увагу спадкова магиня!

Вова лише подумки зітхнув. Почалося.

— Магиня зі старого роду! З десятками поколінь магів у предках! А ти...

Вона гнівно махнула рукою.

— Ти хто такий?

Кожне слово звучало дедалі голосніше.

— Безрідний дикун! Дикий маг! Барон із дупи світу!

Образа, біль і принижена гордість змішалися в одну вибухову суміш.

— Кому ти взагалі потрібен?!

Вова дивився на неї мовчки. Не тому, що не мав відповіді. Просто зараз Тереза вже не слухала б жодних пояснень.

Вона воювала не з ним. Вона воювала зі своїми вигаданими мріями.

— Або ти стаєш моїм хлопцем...

Дівчина завмерла.

Наче справді чекала, що зараз він раптом схаменеться.

Зробить крок назустріч.

Скаже потрібні слова.

Вова мовчав.

Лише дивився на неї.

На красиву юну магиню.

На розумну дівчину, яка ще кілька тижнів тому була його хорошою подругою.

І розумів просту річ. Тієї компанії, яку вони створили вчотирьох, більше не буде. Принаймні такою, як раніше.

Тому що поступитися він не міг.

А отже, образа неминуча.

Тереза теж усе зрозуміла.

Її очі небезпечно звузилися.

— Тобто ось як...

Голос став холодним.

Набагато холоднішим, ніж будь-який крик.

— Дикуну зробили честь.

Вона криво посміхнулася.

— Витягли з його помийної ями, навчили.

І тепер цей дикун ще думає, приймати її чи ні.

Вова лише похитав головою.

Але й цього виявилося достатньо.

— Тоді слухай моє слово.

Кожне речення звучало, наче вирок.

— Я більше не хочу тебе ні бачити.

Ні чути.

Вона розвернулася на підборах.

Швидко підійшла до дверей.

І вже не озираючись грюкнула ними так, що здригнулися шибки.

У кімнаті запанувала тиша.

Вова ще кілька секунд дивився на зачинені двері.

Потім важко видихнув.

За кілька секунд двері знову відчинилися.

На порозі стояв Тихон.

За його спиною промайнула Ольга, яка швидким кроком наздоганяла Терезу в коридорі.

Тихон перевів погляд із зачинених дверей на Вову.

— Що сталося?

У голосі звучало щире занепокоєння.

Вова лише зітхнув.

— Тереза поставила умову. Або я стаю її хлопцем, або вона більше не бажає зі мною спілкуватися.

Тихон кілька секунд мовчав.

— І що ти відповів?

Вова знизав плечима.

Красномовніше й не скажеш.

— Діла-а...

Хлопець потер потилицю.

— І що тепер?

— Чесно? Не знаю.

Вова відкинувся на спинку стільця.

— Тепер усе залежить від Ольги.

— У сенсі?

— У прямому. Нашої компанії в тому вигляді, як раніше, вже не буде. Це очевидно.

Тихон насупився.

— Думаєш, усе настільки погано?

— Думаю, ще гірше.

Вова похитав головою.

— Тереза навіть якщо захоче повернути все назад, уже не зможе. Вона наговорила забагато зайвого. Тепер їй буде складно пробачити самій собі те, що вона сьогодні сказала.

Тихон нерозуміюче подивився на нього.

— Не звертай уваги.

Вова махнув рукою.

— Звичайна гордість, МАГИНЯ...

Потім трохи помовчав і додав:

— Тепер лишається чекати, чий бік прийме Ольга. Чи підтримає вона бажання Терези мене ігнорувати, чи ні.