Розділ 12

Розділ 12

Перед початком практичних занять учням мага дали майже місяць на те, щоб освоїтися в новому ритмі навчання.

Перші тижні минули за теорією.

І, на подив Вови, цього разу теорія вже значно більше нагадувала саме навчання магів, а не той дивний набір уривчастих знань, який йому доводилося чути раніше. Хоча до справжньої системності було ще далеко.

Втім, найбільше учнів цікавило зовсім інше.

Практика.

Саме про неї говорили за сніданками, обідами та вечорами у спільних залах.

Починаючи з другого місяця, за кожним учнем мага закріплювали особистого наставника з числа адептів — старшокурсників, які вже пройшли половину свого навчання і вважалися достатньо досвідченими, щоб працювати з молодшими.

І ось тут правила ставали значно суворішими.

Особливо щодо дівчат.

Як би не любили маги підкреслювати власну винятковість і незалежність від звичайних людських законів, певні межі все ж залишалися.

Дівчат навчали виключно дівчата.

Причина була проста й зрозуміла всім.

Старший курс складався переважно з юнаків та дівчат від шістнадцяти до двадцяти років. А молодшим учням щойно виповнилося одинадцять-чотирнадцять.

Навіть магічна спільнота не вважала таке поєднання надто розумним.

Тому для майбутніх магинь питання було вирішене заздалегідь.

З хлопцями ж ніхто особливо не переймався.

Кого призначать — того й слухатимеш.

Хоча цього року виникла інша проблема.

Набір виявився несподівано великим.

Двадцять один учень мага для графства — цифра майже рекордна.

А от кількість адептів залишалася сталою.

У результаті наставників не вистачило.

Двом новачкам пощастило... або не пощастило, дивлячись як на це подивитися.

Замість адептів вони отримали справжніх викладачів школи.

Повноцінних магів.

Майстрів.

Більшість учнів від такої новини тільки заздрили.

Сам же Вова був щиро радий, що ця честь дісталася не йому.

Чим менше уваги досвідчених магів до його персони — тим спокійніше життя.

За останні роки він уже встиг переконатися, що місцева система рангів значно складніша, ніж йому здавалося колись. І головне — далеко не всі титули були просто красивими назвами.

Магістр, наприклад, це вже була справді серйозна величина.

Не недосяжна, як архімаг, але людина, чий досвід вимірювався десятиліттями.

Саме магістр очолював школу.

Точніше — обіймав посаду доглядача.

Назва звучала буденно, проте фактично означала керівника всього закладу. Взагалі система магічної освіти на Русі була напрочуд впорядкованою.

У графствах діяли Магічні Школи.

У столицях герцогств — Магічні Академії.

А в Києві височіла легендарна Королівська Брама.

Навчали всюди однакові десять років. Програми теж майже не відрізнялися.

Різниця полягала не у тривалості навчання, а в рівні викладачів, кількості ресурсів та можливостях, які відкривалися перед випускниками.

Відповідно різнилися й посади керівників.

У Львові — доглядач Магічної Школи.

У Галичі, Самарську, Кочубіїві чи Донці — доглядач Академії.

А в Києві — доглядач Королівської Брами.

Подейкували, що останню посаду вже багато років займає справжній архімаг. Принаймні саме так говорили викладачі. В інших же навчальних закладах вистачало магістрів. Подекуди навіть просто дуже досвідчених майстрів.

І це, якщо чесно, Вову радувало.

За всі роки він так і не зустрів жодного архімага особисто.

І був би не проти відкласти таке знайомство ще на кілька років. А краще — на кілька десятиліть.

Бо що більше він дізнавався про місцевих магів, то менше хотів перевіряти на собі можливості їхньої енергетичної чутливості. Особливо якщо мова йшла про когось настільки могутнього.

Поки що маскування працювало бездоганно. Енергетичний осередок залишався надійно прикритим. Та ось питання, чи вистачить цього проти погляду архімага, залишалося відкритим.

І перевіряти відповідь на практиці Вова не поспішав.

Практичні заняття розпочалися на початку другого місяця навчання. Саме тоді кожен учень мага отримав власного наставника з числа адептів. Подія, на яку більшість новачків чекала мало не більше, ніж самого вступу до школи.

Вові дістався Максим — син барона Вербицького. Високий, світловолосий хлопець років сімнадцяти, ввічливий, охайний, цілком доброзичливий.

І абсолютно безбарвний.

Такі люди траплялися будь-де. І серед магів також.

Не дурні. Не ліниві настільки, щоб їх відрахували. Не безталанні.

Але й без особливого вогню всередині.

Можливості від народження вони мали чималі, однак самі особливо не прагнули ними скористатися. Саме про таких у народі й казали: ні риба ні м'ясо.

Коли Максим уперше представився своєму новому підопічному, Вова вже за кілька хвилин зрозумів, з ким має справу. І зрозумів, чому саме цей адепт дістався йому.

Усе було до смішного просто.

Серед учнів мага Вова мав найнижчий статус.

Так, він був бароном.

Так, перебував під особистою опікою графа Борислава.

Так, його ім'я вже було відоме в певних колах.

Але для магічної спільноти все це нічого не означало. Тут цінували кров. Спадковість. Рід.

Магічну династію.

Тихон, наприклад, хоч і залишався бастардом, усе ж був сином графа-магістра. Більше того, майже ніхто не сумнівався, що рано чи пізно Борислав визнає його офіційно.

Ольга теж не виглядала беззахисною. Її мати походила зі старого магічного роду. Навіть якщо родина зреклася Констанції, знання нікуди не поділися. Донька все одно отримувала те, чого не можна було купити за гроші — домашню підготовку мага.

А ось Вова...

Вова був саме тим, кого називали диким.

Без магічного роду.

Без наставників серед родичів.

Без сімейних бібліотек.