Пробуження спадкоємця

Розділ 10

Наступного ранку після повернення до баронства Вова не став, як зазвичай, сідлати Хмарика. Лише закріпив на жеребці торбу з їжею, ковдру та кілька дрібниць. А тоді пішов до прибудови, де жила Ярина.

— Тітко Ярино — мовив він, — склади мені сьогодні компанію. Є дещо, про що хочу тебе розпитати. Речі у яких сам не до кінця розібрався.

Жінка відразу насторожилася. Вова це відчув. Втім причин відмовляти племіннику вона не мала. Та й пагорб добре проглядався просто із садиби. Нічого небезпечного там статися наче не могло.

Тож цього разу до пагорба вирушили удвох.

Дорогою майже не говорили. Хмарик спокійно брів позаду, зрідка фиркаючи. Вітер шелестів у високій траві, а сонце тільки починало підніматися над лісом. На самому пагорбі Вова розстелив ковдру під деревами й жестом запросив Ярину сісти. Та мовчки опустилася поруч, не зводячи з хлопця уважного погляду. Вова ж кілька секунд дивився кудись удалину, ніби збирався з думками. А тоді несподівано посміхнувся.

— Бачу, питань у тебе накопичилося чимало. То запитуй.

Ярина кліпнула очима.

— Хіба це не ти хотів мене про щось розпитати?

Вова тихо хмикнув.

— Можна й так сказати.

Він трохи помовчав, а потім зручно вмостився на ковдрі.

— Давай я краще розповім тобі одну цікаву історію. Можливо навіть вигадану. А вже потім, якщо захочеш, — обговоримо її.

Тепер Ярина дивилася на нього вже без удаваного спокою.

Надто серйозним був тон у хлопця.

— Жили собі чоловік із жінкою, — неквапливо почав Вова. — І був у них син. Добра була родина. Навіть більше — за службу граф пожалував чоловіку титул і землю. Живи та радій.

Його голос залишався рівним, майже відстороненим.

— Але одного дня на карету, в якій вони їхали, напали. Жорстоко. Безжально. Із усіх вижив лише малий хлопчисько. Та й то дивом. Довго лежав без тями, потім місяцями одужував…

Ярина непомітно стиснула пальці.

— І допомагала йому рідна тітка. Жінка не проста — місцева шептуха. Не маг, але й не звичайна людина.

Вова перевів на неї погляд.

— І от відчула ця жінка, що хлопець пробудився.

Тиша навколо ніби стала густішою.

— А це ж рідкість страшенна. Один випадок на тисячі. А може й на десятки тисяч. Самостійно пережити ініціацію…

Ярина мовчала.

Лише дивилася тепер уже дуже уважно.

— І зраділа вона, — продовжив Вова. — Бо маг у родині — це вже зовсім інше життя. Навіть не титул. Значно більше.

— От тільки згодом жінка почала помічати дивні речі. Наче й нічого явного… але племінник явно знав і вмів більше, ніж мав би.

Посмішка Вови стала ледь помітною.

— Те, що пробуджений організм починає сам себе лікувати — ще якось пояснити можна. Але коли хлопець поводиться так, ніби давно щось розуміє у речах, яких знати не може…

Він повільно похитав головою.

— А потім ще й від пагорба, де той полюбляє сидіти, силою почало тягнути.

Тепер Ярина вже навіть не намагалася приховувати напруження.

Вова ж спокійно повернувся до неї.

— Ну що, тітко Ярино? Цікаву я вигадав історію?

Він усміхнувся вже відкрито.

— Може, тепер у тебе й справді з’явилися питання? То запитуй. Від тебе я таїти нічого не збираюся.

— Хто ти?.. Що ти таке?.. — голос Ярини здригнувся.

Вона дивилася на хлопця перед собою широко розплющеними очима, і тепер у них уже не було лише підозри. Там був справжній страх.

Вова ж залишався спокійним.

Навіть трохи сумним.

— Людина, — тихо відповів він. — Справді людина.

Він ненадовго замовк, підбираючи слова.

— Так сталося, що хлопчик помирав. Навіть більше — уже помер. Тут. У цьому світі. А в іншому місці в той самий час помирала інша людина. Чоловік. І він теж помер.

Вова ледь усміхнувся.

— Але, схоже, у Всесвіту дуже дивне почуття гумору.

Ярина мовчала, боячись навіть поворухнутися.

— У чоловіка вже не залишилося тіла. Але дух… свідомість… називай як хочеш — виявилися надто сильними, щоб просто зникнути. А в хлопчика навпаки — тіло ще жило, хоча сам він уже пішов.

Він опустив погляд на власні долоні.

Маленькі.

Дитячі.

— І ось у якийсь момент вони… зустрілися. Обидва померли. І обидва водночас залишилися жити. Тут.

Вова торкнувся грудей.

— У мені.

Ярина повільно зблідла.

— Можна сказати, що ні хлопчика, ні того чоловіка більше немає. А є хтось інший. А можна — що ми обидва тут. Просто… змішані.

Він тихо видихнув.

— Тіло — від дитини. Пам’ять і досвід — від дорослого чоловіка. А враховуючи, що той чоловік був ще й магом… і далеко не слабким… то і пробудження, і деякі знання стають не такими вже дивними.

Після цих слів над пагорбом запала тиша.

Навіть вітер ніби стих.

Ярина дивилася на нього так, ніби вперше бачила.

І все ж, попри страх, вона наважилася поставити наступне питання.

— І… як мені тепер до тебе звертатися?.. До вас?..

На цей раз Вова всміхнувся вже трохи тепліше.

— До речі, що цікаво — ім’я в нас обох однакове. Думаю, це теж не випадковість. Що більше збігів, то легше таке… злиття.

Він злегка знизав плечима.

— Там мене здебільшого звали Володимиром. Але Вова мене цілком влаштовує. Та й зайвих питань від інших нам із тобою точно не потрібно.

— Нам?.. — Ярина напружилася ще сильніше. — Тобто… ти мене не вб’єш?

На мить Вова навіть розгубився.

— Вбити тебе?.. — він тихо фиркнув. — Та ні, звісно.