Розділ 9

Розділ 9

Вова аж ніяк не очікував, що відповідь на одне зі своїх незаданих запитань отримає настільки буденно — просто тут і зараз.

Зореслав сидів на своєму ліжку з таким виглядом, ніби щойно повернувся не з канікул, а з королівського двору. Біля нього крутилися Віктор і Михайло, роздивляючись новий пояс та оздоблені сріблом піхви.

— Та за що тобі взагалі такий подарунок? — не витримав Віктор. Ти ж начібто чимось надзвичайним тут не відзначився!

Зореслав фиркнув із виглядом людини, якій вкотре доводиться пояснювати очевидне.

— Так то і не батько подарував. Дід по матері.

Він сказав це так, ніби сам факт наявності такого діда вже був чимось величним.

— Ми тільки-но додому приїхали, — продовжив хлопець, — а наступного дня до нас нарочний від магів примчав. Сказав, що з Києва прийшло повідомлення. Дід сильно захворів і хоче бачити всіх близьких. Ну ми й поїхали.

Вова, який до того напівлежав біля вікна й удавав, що його більше цікавить подвір’я, ніж чужі розмови, ледь помітно насторожився.

З Києва прийшло повідомлення.

Саме формулювання різонуло слух.

Він повільно перевів погляд на Зореслава.

— А довго той нарочний їхав? — ніби між іншим спитав він.

— Не знаю, — той знизав плечима. — Він уже з графського замку прибув. Сказав, що повідомлення термінове.

Термінове.

Володя задумливо опустив очі.

У його світі передача думок на великі відстані була можливою. Але тільки після формування астральної оболонки. Нижче четвертого рангу про таке годі було й мріяти. Та навіть тоді це не виглядало чимось простим чи буденним. Подібний зв’язок вимагав концентрації й навичок.

А тут?

Він спробував уявити собі мага такого рівня, який сидить десь у столиці й цілісінькими днями передає чужі повідомлення.

Картина виходила настільки абсурдною, що Вова мало не посміхнувся.

Ні. Тут щось інше.

Артефакт.

Швидше за все саме артефакт.

І не якийсь дріб’язок на кшталт зачарованого кинджала, який він нещодавно тримав у руках, а справді складна й дуже цінна річ.

Він навіть відчув легке хвилювання.

Ось воно. Ще одна крихта справжнього знання про цей світ.

Бо до цього моменту магія тут виглядала для нього дивною сумішшю сили й дикого невігластва. Люди користувалися енергією, не розуміючи її природи. Передавали навички від наставника до учня. Повторювали древні техніки, половину сенсу яких давно втратили.

Але артефакторика… Ось тут, схоже, все було значно цікавіше.

Якщо вони навчилися створювати стабільні енергетичні структури в металі… якщо вміли передавати повідомлення на сотні кілометрів… то рівень розвитку місцевих майстрів міг виявитися набагато вищим, ніж він припускав.

Просто розвивалися вони… інакше. Не так, як у його світі.

І від цієї думки ставало по-справжньому цікаво.

Бо вперше за весь час після переходу Вова відчув не тільки розчарування місцевими магами. А й справжню зацікавленість.

— …і ми більше двох діб без нормальної зупинки до Галича добиралися, — з очевидним задоволенням розповідав Зореслав, насолоджуючись увагою слухачів. — Тільки коней міняли. Батькові люди вперед скакали, все готували. А вже у високому городі, при герцогському палаці, нас до телепорту провели.

Вова, який до цього слухав радше з цікавістю, ніж із справжньою увагою, в ту ж мить завмер.

До чого?

— До телепорту, — повторив Зореслав так буденно, ніби говорив про міську браму. — Дорого, правда. Дуже дорого. Я чув, як батько казав матері, що за ті гроші можна було цілий торговий караван із баронства до Києва відправити. Разом із охороною і товаром. Але ж рідня є рідня.

В кімнаті ще щось питали, перепитували, дивувалися ціні, а Вова сидів мовчки.

Телепорт. В цьому світі існували телепорти!

І ось тепер це вже був не просто удар по його уявленнях про місцеву магію.

Це був справжній нокдаун.

У його рідному світі про подібне могли хіба що фантасти писати. Щоб узяти людину… і просто перемістити її за сотні кілометрів?

Ні.

Навіть сама ідея здавалася чимось за межею. А тут хлопчисько семи років розповідає про це так, ніби скаржиться на ціну цвяхів.

Володимир відчув себе людиною, якій щойно добряче дали по носі. 

І хто після цього тут дикун?

Він подумки вже не раз встиг назвати місцевих магів невігласами. Людьми, що користуються силою, не розуміючи її природи. Майже ремісниками від магії. А тепер виходило, що ці самі «ремісники» створили те, про що в його світі навіть теоретизувати боялися.

І що найгірше — він навіть приблизно не розумів, ЯК це можливо.

Сам принцип. Якірні точки? Просторовий пробій? Робота через інші плани? Чи взагалі щось принципово інше? Питань поставало більше, ніж відповідей.

І найобразливішим було навіть не це.

А те, що він вже чотири роки жив у цьому світі. Слухав лекції, спостерігав, навчався, розмовляв із магами… і лише зараз, випадково, між дитячими балачками дізнався про існування настільки неймовірної речі. Наче весь цей час дивився собі під ноги, не помічаючи гір на горизонті.

Тим часом Зореслав продовжував говорити, вже зовсім про інше:

— …але цілителі таки допомогли. Дід тепер ходить, бурчить на всіх, значить житиме ще довго. А як одужав, то й подарунків нароздавав…

Тут хлопець гордо смикнув пояс із кинджалом.

— Це мені. А батькові взагалі магичного коня подарував.

— Справжнього? — одразу ахнув Віктор.

— Ага.

І далі пішов довгий перелік недоліків тієї тварини. Що характер поганий. Що одного конюха вже вкусив. Що двох чужих жеребців мало не забив. Що простих коней поруч із собою не терпить.

Вова слухав уже краєм вуха.

Для нього головне прозвучало раніше. А зараз він лише остаточно переконався у власних здогадках.

Розмови про магічного коня ще довго не вщухали у кімнаті.