Розділ 8

Розділ 8

Так непомітно минули і Свято врожаю, і його власні іменини. Відлік часу перейшов на новий рік, а разом із ним у яслах почався новий етап навчання.

Перші заняття зі зброєю.

І ось це вже було для Вови по-справжньому цікаво.

Так склалося, що в обох своїх попередніх життях він майже не мав справи із середньовічною зброєю. Перед першим переходом йому, звісно, показували декілька базових вправ — так, радше «на всяк випадок». Але ані інструктори, ані сам Володимир тоді не сприймали це серйозно.

Світ був інший. Там значно кориснішими вважалися зовсім інші навички.

От і вийшло, що з холодної зброї він більш-менш пристойно володів лише ножами. Колись, ще у буремні дев’яності, коли життя саме підштовхувало бути готовим до будь-якої дурні, він справді непогано освоїв ножовий бій. Як і техніки метання — причому практично всього, що бодай віддалено нагадувало снаряд.

А от мечі, луки чи арбалети тоді пройшли повз нього. Не зацікавили.

Тепер же все змінилося.

У нього з’явився не просто шанс закрити старі прогалини, а цілком реальна життєва необхідність це зробити. Місцеве суспільство жило війною.

Навіть не так — воно було побудоване навколо війни.

Статус, повага, влада, землі, багатство — усе це тут напряму залежало від сили. І магія, хай навіть стояла над усім іншим, не скасовувала старого доброго заліза.

Тому покладатися виключно на власний осередок Вова не збирався.

Особливо після своїх експериментів із блокуванням магії. Колись він сприймав ту техніку радше як спосіб приховати самого себе. Заховати енергетичний осередок, приглушити оболонку, не привертати зайвої уваги.

А потім зрозумів дещо значно важливіше. Блокувати можна не лише себе. Якщо твоя воля сильніша за волю супротивника — можна перекрити і його осередок. Хай не назавжди. Хай лише на певний час. Але навіть декілька секунд без доступу до магії здатні вирішити результат бою.

І це вже було не маскуванням.

Це була зброя. Небезпечна.

Смертельно небезпечна.

Втім, була й інша сторона.

А хто сказав, що саме його воля завжди братиме гору?

Що, якщо навпаки? Що, якщо колись хтось спробує провернути таке із ним самим?

Тоді маг залишиться просто людиною.

А люди без зброї у цьому світі жили недовго.

Тож можливість у такій ситуації вихопити меч і продовжити бій ставала безцінною. І втрачати шанс навчитися цьому зараз було б просто дурістю. Навіть якщо поки що він жодного разу не чув, щоб місцеві маги використовували щось подібне до блокування осередка.

Це ще нічого не означало.

Вова надто добре розумів одну просту річ.

Він усе ще майже нічого не знав про цей світ.

От і виходило, що тепер значну частину свого вільного часу Вова проводив на тренувальних майданчиках.

Відпрацьовував стойки.

Кроки.

Повороти корпусу.

Рухи дерев’яним мечем.

Те, що більшість хлопчаків тут починали вивчати ще вдома, під наглядом батьків, старших братів чи родових наставників.

Для багатьох із них це все було звичним мало не з пелюшок.

А от для Вови — ні.

Втім, у нього була перевага, якої не мав ніхто інший.

Він був дорослим чоловіком у тілі хлопчика.

І справа навіть не у віці як такому. Просто його свідомість працювала зовсім на іншому рівні. Там, де діти механічно повторювали рухи, він аналізував. Розкладав усе на дрібниці. Шукав баланс, логіку, принципи.

А ще — пам’ять.

І кілька додаткових потоків свідомості, здатних паралельно прокручувати, оцінювати й запам’ятовувати побачене.

Тож наздогнав своїх однокурсників він дуже швидко.

А потім і перегнав.

Причому не лише у військових вправах.

Те саме відбувалося і з усіма іншими предметами. Математика, історія, геральдика, письмо — для дорослого розуму це все взагалі виглядало смішно простим.

От тільки знав про своє справжнє становище лише сам Вова. Показувати всі свої можливості він навіть не думав. Ні до чого хорошого надмірна увага ще ніколи не приводила.

Тому своє місце він обрав свідомо.

Міцний середнячок. Не гірший за інших, але й не той, кого ставлять у приклад. Десь трохи вище середнього. Саму краплю. І цього було більш ніж достатньо. Тим паче від хлопця, якого у майбутньому все одно бачили не воїном, а магом, більшого особливо й не очікували.

Так непомітно минула зима.

За нею майже миттєво проскочила весна.

А потім настало літо.

Разом із ним прийшли й канікули.

Що, спершу навіть здивувало Вову.

Якось він не замислювався над тим, що у місцевих яслах теж існує щось подібне. Щоправда, тривали канікули всього місяць — перший місяць літа. Але навіть так це вже було чимось.

І лише тоді до нього почало доходити, що означає цей час для інших кадетів. Хлопців один за одним забирали додому. До родин. До власних маєтків і селищ. До звичного життя поза стінами гвардійської цитаделі.

Сам Вова про це майже не думав. Принаймні — до певного моменту.

А потім він побачив, як до житлового корпусу прямує не хто інший, як Тихон — управляючий його баронством.

І цього разу йшов він явно не просто со звітом.

Ні.

Приїхав саме по нього.

І в ту ж мить Вова зрозумів. Поїздці бути. Не те щоб повернення до баронства справді мало для нього якесь особливе значення…

Але певні думки на цю тему у нього все ж були.

Якщо хто й був по-справжньому задоволений цією подорожжю, то це Хмарик.

Звісно, коней у яслах не тримали весь час у стійлах. Їх регулярно виводили, ганяли по плацу, привчали до шуму, людей і зброї. Але одне діло — короткі тренування у межах цитаделі, і зовсім інше — справжня дорога.

Від ранку й до вечора.

Із простором попереду.

І вітром у морду.

А коли в тебе вершником сидить хлопець семи років із вагою не більшою за мішок зерна — щастя молодого жеребця взагалі ставало майже абсолютним.