Розділ 7

Розділ 7

Навчання розпочалося незабаром.

Перший курс цього року виявився невеликим — лише дев’ятнадцять хлопчаків. І що було доволі незвично, серед них не знайшлося жодного визнаного сина графа чи бодай когось із найвищої знаті. А отже всі без винятку не лише навчалися у яслах, а й жили тут постійно.

Звісно, частина кадетів була зі Львова або найближчих околиць. Таких батьки забирали додому на вихідний. Субота тут вважалася днем відпочинку, тож уже після занять у п’ятницю подвір’я ясол потроху спорожніло. За кимось приїздили слуги, за іншими батьки особисто.

Ті, хто мешкав у самому Львові, іноді поверталися лише вранці неділі. Головне — встигнути на ранкове шикування. А ось діти з передмість чи дальших поселень так ризикувати не могли. Міські ворота на ніч зачинялися, і якщо запізнишся — ночуй під муром. Тож їх привозили назад ще ввечері в суботу.

Самого Вови це не стосувалося.

Забирати його було нікому. Та й навіть якби знайшовся охочий — до баронства Вірних добиратися майже тиждень.

Тихона, до речі, теж ніхто не забирав.

І це лише підтверджувало Вовині підозри: при дворі графа про бастарда й надалі намагалися згадувати якомога рідше. Особливо тепер, після пробудження. Хтось явно не хотів, аби новина надто швидко дійшла до Борислава і привернула зайву увагу.

Втім, самого Тихона це, схоже, хвилювало значно менше, ніж могло би.

Що ж до навчання…

Поки нічого особливо цікавого.

Фізична підготовка займала тут чи не половину всього часу. Біг, вправи на витривалість, смуги перешкод, розтяжки, робота з власною вагою — усе це повторювалося день за днем.

Інші дисципліни теж були. Історія, географія, математика, чистописання, геральдика, поезія, навіть танці. Останнє спершу добряче здивувало Вову, але пояснення виявилося простим: майбутній командир повинен уміти поводитися не лише на полі бою, а й серед аристократії.

Та все одно саме фізичний розвиток стояв тут над усім.

Втім, була одна річ, яка справді вибивалася із загальної картини.

Дерев’яний меч.

Точніше — дерев’яна палиця, що лише віддалено нагадувала справжню зброю.

Її видавали кожному кадету.

І відтепер ця штука повинна була бути поруч завжди.

У їдальні. На заняттях. На пробіжці. Під час відповіді біля дошки. Навіть коли йдеш до вбиральні.

Якщо миєшся чи спиш — меч має лежати в межах досяжності руки.

Поки що їх не навчали ні стійок, ні ударів, ні фехтування. Це почнеться пізніше, ближче до зими. Але наставники вважали, що звичка важливіша за техніку.

Меч повинен стати продовженням воїна.

Частиною його самого.

Раніше Вова лише чув про подібні методи. Тепер довелося відчути все на власній шкурі.

І, відверто кажучи, ця дерев’яна дурепа страшенно заважала.

Вона теліпалася у спеціальному кільці на поясі, чіплялася за меблі, била по нозі під час бігу й постійно нагадувала про себе.

А починаючи із сьомого курсу, коли хлопцям виповнювалося дванадцять, дерев’яний меч замінювали справжнім.

І ось тут Вова був по-справжньому радий, що до того часу вже перейде у школу магії.

Не тому, що боявся носити справжню зброю. До мечів він ставився абсолютно спокійно.

Проблема була в іншому.

Ціна.

Хороший клинок коштував шалені гроші.

Борислав передав йому доходи з баронства, але саме баронство було сміховинно малим. Одне невеличке село, небагато землі та зовсім скромний прибуток.

Так, за кілька років можна було б назбирати на повний комплект спорядження. На меч, обладунок, коня.

От тільки тоді від доходів не залишилося б майже нічого.

З усього, що належало майбутньому воїну, зараз Вові був потрібен лише кінь.

Саме так — не меч. А кінь.

У яслах готували не просто солдатів. Тут навчали майбутню еліту графства. Людей, які згодом командуватимуть десятками, сотнями, а може й цілими полками. А такий воїн без коня — не воїн.

Навіть якщо йому лише шість років.

Сам Вова, будь на те його воля, узяв би щось дешеве й непримітне. Не стару шкапу, звісно, але й без надмірностей. Головне — щоб тварина пережила ці шість років навчання, а там уже буде видно.

Та й загалом проблем із конем у нього не виникло б. Підправити здоров’я, прибрати хвороби, зміцнити м’язи чи кістки — для нього це давно не було чимось складним. Головне — не перестаратися й не викликати підозр. Бо надто вже хороший кінь у кадета, який виріс на мізерних доходах дрібного баронства, — це зайві питання.

От тільки розпоряджатися грошима шестирічному хлопцеві ніхто не збирався дозволяти. Навіть якщо ці гроші формально були його власними. Подібні питання вирішував наставник курсу. У випадках, коли кадет залишався без батьків чи офіційного опікуна, саме він відповідав і за побут, і за витрати, і за все інше.

Тож Вова отримав коня без права вибору.

І, чесно кажучи, не пошкодував.

Жеребця звали Хмарик. Поки що кінь вважався його лише умовно. Придбали тварину за графські гроші, а отже тепер існувало два шляхи: або згодом повернути борг, або відпрацювати його службою. І якщо врахувати ціну навіть не бойового, а просто доброго стройового коня, то виходило, що щонайменше наступні півтора роки всі доходи баронства підуть саме на це.

Втім, побачивши Хмарика, Вова лише подумки хмикнув.

«Ну хоч не пожалкували.»

Кінь справді був гарний. Не бойовий важковоз і не парадна аристократична цяцька, а щось середнє — міцний, швидкий, добре складений жеребець. Масть у нього була незвичайна. Темно-сіра, майже графітова, із легким срібним переливом, який особливо красиво грав у похмуру погоду. Здавалося, ніби шматок грозової хмари раптом ожив і вирішив стати конем. Грива — густа, трохи скуйовджена, темніша за тіло. Очі — спокійні й уважні. Такі бувають у тварин, які вже багато чого бачили й давно навчилися не смикатися через кожен різкий рух людини. І це при тому, що жеребцю було лише два роки.