Розділ 5 частина друга

Житлова будівля «ясел» виявилася чималенькою.

Три поверхи. Довгі коридори. По двадцять кімнат на кожному поверсі.

Швидкий підрахунок у голові — і Вова зрозумів, що школа була розрахована більш ніж на дві сотні кадетів.

І це вже багато говорило про місцеве суспільство.

Навчання тут тривало десять років — із шести й до шістнадцяти. Майже як у школі магії, тільки приймали сюди значно раніше, а набір і випуск відбувалися щороку.

Воїни у цьому світі були потрібні завжди. Не просто шановані — необхідні.

Постійні сутички між сусідами, набіги, прикордонні війни, сварки між родами… усе це безперервно перемелювало людей. І часом — найкращих із них.

Тож у кадетах нестачі не було. Особливо серед дворян. Для багатьох шлях до влади чи впливу починався саме тут — у цих кам’яних стінах, серед тренувальних дворів та муштри.

Втім, самого Вову чекала дещо інша доля.

Закінчити «ясла» йому не судилося. Він це чудово розумів. Щойно настане відповідний вік і розпочнеться прийом — його переведуть до школи магії. А до того часу треба просто взяти від цього місця максимум можливого.

І, відверто кажучи, Вова не бачив у цьому нічого поганого.

Навіть навпаки.

Фізична підготовка. Військова справа. Дисципліна.

Такі знання зайвими не бувають. Особливо у світі, де магів хоч і боялися, але війни все одно вигравали не самі лише магічні здібності.

До того ж він уже зрозумів, що подібний шлях тут не був чимось незвичайним.

Якщо молодий маг із якихось причин не міг навчатися вдома — його відправляли саме сюди. У «ясла».

Особливо це стосувалося «диких». Таких, як він.

Хоча, якщо бути чесним, більшість дітей звичайних людей із пробудженням просто не виживали.

Вова добре розумів чому. Ініціація — річ страшна навіть для підготовленого організму. А коли поруч немає мага, який підтримає оболонку, проведе крізь неї структуровану енергію, допоможе пережити момент клінічної смерті…

Шансів майже не залишалося.

Навіть гроші та титул не завжди могли щось вирішити. Поки знайдеш мага, поки домовишся, поки той приїде — часто вже було пізно.

Хіба що родина мала знайомих серед магів і заздалегідь помічала ознаки наближення пробудження. Тоді шанс ще існував.

Отже, «дикі» маги тут траплялися нечасто. Але якщо вже виживали — певний час також навчалися саме в «яслах», разом із дітьми ближників та дворян.

Щоправда, зараз будівля була частково порожньою. Навчання тривало увесь рік, тож кадети ще залишалися у цитаделі. Але саме його кімната поки стояла вільною.

Старші мешканеці уже випустилися й поїхали — хто на службу, а тось і додому.

Молодших же ще не набрали.

До нового набору залишалося приблизно півтора місяця.

Тож поки що кімната цілком належала лише Вові. І це його більш ніж влаштовувало. Можливість спокійно озирнутися.

Звикнути.

Подумати.

А головне — не приховувати кожну дрібницю власних тренувань від трьох сусідів одразу. Принаймні деякий час у нього буде особистий простір. А це в його ситуації вже саме по собі було неабиякою розкішшю.

Відсутність інших кадетів на курсі зовсім не означала відсутності навчання. Навпаки — для Вови все тільки починалося.

Кожен ранок у гвардійській цитаделі розпочинався однаково. Ще сонце не встигало як слід піднятися над мурами Львова, а внутрішній двір уже наповнювався тупотом чобіт, брязкотом зброї та короткими командами наставників.

Кадети шикувалися по курсах.

І хоча на першому курсі наразі був лише один-єдиний хлопчак, це нікого анітрохи не бентежило.

— Перший курс! Шикуйсь!

І Вова слухняно ставав у стрій. Сам. Посеред відведеного для курса місця.

Наставник був? Був.

Кадет був? Також був.

Отже й навчання повинно йти як належить.

Те, що офіційний набір почнеться лише восени, а зараз стояв розпал літа, тут, схоже, вважали дрібницею, негідною уваги.

 А в цьому випадку, її було предостатньо.

Уся увага наставника діставалася одному-єдиному курсанту. А це, як швидко зрозумів Вова, — справжнє лихо.

Наставник курсу відповідав не лише за дисципліну чи поведінку. Саме він займався фізичною підготовкою кадетів, привчав їх до режиму, навантажень і витривалості. І якщо у звичайний час його увага розподілялася б між двома десятками хлопчаків, то зараз увесь цей ентузіазм обрушився на одного Вову.

Тож ранки у малого барона Вірного були насичені.

Біг.

Смуга перешкод.

Вправи на координацію.

Розтяжка.

Знову біг.

І ще трохи бігу — «для правильного дихання», як любив казати наставник.

Звісно, з поправкою на вік. Ніхто не вимагав від шестирічного хлопця неможливого. Але навіть така програма для більшості дітей здалася б виснажливою.

Для більшості.

Та не для Вови.

За три роки життя у цьому світі він встиг зробити головне — повністю відновити тіло після давньої травми. Ба більше, поступово підлаштувати організм під власні потреби.

Не через грубу силу чи надмірні навантаження.

Ні.

Енергія.

Контроль.

Правильний розвиток м’язів, суглобів, зв’язок. Навіть кістки формувалися трохи інакше, ніж мали б.

Обережно.

Майже непомітно.

Так, щоб жоден цілитель не знайшов ані сліду якихось відхилень.

А шукати будуть. У цьому Вова навіть не сумнівався.

«Дикі» маги тут були рідкістю. Не казкою чи легендою — саме рідкістю. Надто мало дітей зі звичайних родин переживали пробудження без допомоги досвідченого мага.

Більшість помирала.

І тому кожен випадок виживання викликав у місцевих цілителів неабиякий інтерес.

Що саме вони шукали — Вова не знав. Можливо, спосіб збільшити кількість магів. Можливо, навпаки — зрозуміти, як контролювати подібні випадки.

А швидше за все, як це зазвичай буває серед людей, були і перші, і другі. Одні бачили в нових магах силу держави. Інші — майбутніх конкурентів.