Розділ 5 частина перша

Розділ 5

І от нарешті вони побачили Львів.

Спершу — лише стіни.

Величезний кам’яний мур, що широким кільцем охоплював місто, виростав просто з пагорбів, мов продовження самої землі. Навіть звідси, з дороги, було видно — будували його не одне покоління. Масивний, високий, із вежами та зубцями, він справляв саме те враження, яке й повинен справляти хороший міський мур:

«Сюди краще не лізти.»

А над усім цим, на високому пагорбі, височіло верхнє місто.

Його оточувала ще одна стіна.

Менша за розмірами, але від цього, не менш серйозніша на вигляд.

Серце графства. Резиденція Борислава.

Саме там тепер доведеться жити Вові. Там була і школа для дітей графських ближників, і школа магії. Там мешкали люди, що насправді правили цими землями.

Підвода повільно котилася дорогою.

Поряд рипіли колеса інших возів, бряжчала збруя, чулося іржання коней. Чим ближче до міста — тим більше ставало людей. Селяни везли товари на ринок, ремісники поспішали до міських брам, траплялися й озброєні загони, що або поверталися зі служби, або навпаки вирушали кудись у дорогу.

А дядько Гнат мовчки правив підводою. За весь тиждень дороги Вова почув від нього добре якщо десяток слів.

«Їсти.»

«Спати.»

«Прокидайся.»

«Збирайся.»

І все.

Загалом зрозуміти його можна було.

На погляд самого Вови, Борислав покарав Гната не так уже й суворо. Особливо якщо згадати всі ті історії про середньовіччя, які він знав ще зі свого світу.

Тут усе виявилося... трохи людяніше.

Ніхто не наказав стратити колишнього барона. Не кинув до в’язниці. Навіть різками привселюдно не відшмагали.

Але удар усе одно вийшов болючим.

У Гната забрали титул.

Забрали баронство.

Разом із ними — прізвище Вірний, яке свого часу отримав Василь.

Усе це тепер переходило до Вови.

А ще граф не взяв Гната із собою в похід.

Для людини мирного часу це могло б здатися благословенням.

Для воїна — покаранням. Бо похід — це не лише ризик загинути. Це ще й здобич.

Гроші.

Трофеї.

Полонені.

Можливість проявити себе. Можливість збагатитися.

Замість цього Гнат уже тиждень трясеться в підводі поруч із племінником, якого тепер, схоже, тихо ненавидів.

Можна ж було ще трохи почекати.

Можна.

Часу минуло вже достатньо, аби спокійно повідомити Тихона чи самого графа про «пробудження» Вови так, ніби сталося це зовсім недавно. Можливо, тоді все й обійшлося б.

Можливо.

Але тепер уже пізно. Племінник встиг першим. Зробленого не повернути. І від цього думки в Гната ставали тільки похмурішими.

Вова ж мовчки дивився вперед.

На Львів.

На місто, яке могло стати для нього або шансом, або новою пасткою. І поки що він навіть не знав, що саме чекає його за тими високими мурами.

Якщо сама міська стіна нічим особливим не виділялася, окрім розмірів та товщини, то над брамою маги попрацювали на совість.

Вова відчув це одразу, щойно підвода почала проїжджати крізь відчинені ворота. Одна зі створок потрапила в межі його оболонки — і хлопець ледь не присвиснув подумки.

Дерево.

Метал.

Камінь.

Усе було змінене.

Не просто укріплене чи добре зроблене — саме трансмутоване. Структура матеріалів стала щільнішою, міцнішою, немов їх переплавили на якомусь глибшому рівні. Особливо це відчувалося у залізних смугах, якими були оббиті ворота. Таку браму не висадиш тараном за декілька ударів. Та й за декілька десятків — теж навряд чи.

А башти обабіч проходу стояли тут явно не для краси.

Лучники.

Арбалетники.

Бійниці, розташовані так, щоб прострілювати весь прохід.

І отвори над самими воротами.

Вова добре знав, для чого вони потрібні.

Гаряче мастило.

Смола.

Або ще якась гидота, що перетворює штурм брами на дуже коротке й дуже болісне життя.

«Так… Фортеці тут будувати вміють», — подумки відзначив він.

А от саме місто виявилося приблизно таким, яким він його і уявляв.

Кам’яна бруківка під колесами.

Щільно поставлені будинки.

Шум.

Гомін.

Запахи.

До речі, бруківка була покладена напрочуд добре. Підводу, звісно, потряхувало, але не так, ніби колеса стрибали по окремих валунах. Камені були підігнані досить якісно. І це при тому, що місцева «підвіска» — кілька ременів та шкіряних кріплень — виглядала сумнівною заміною нормальним ресорам.

З каналізацією тут теж усе було не так погано, як можна було очікувати від середньовічного міста, яким воно було на вигляд.

Вздовж доріг тягнулися криті канави. Подекуди вони йшли просто від будинків, а потім зникали під землею. Мабуть, там уже проходили основні зливні та стічні тунелі.

Щоправда, навіть цього вистачало, щоб у повітрі висів характерний запах.

Не надто сильний. Але цілком відчутний. Ну а місцевий транспорт, хоч і був «екологічно чистим», проблем теж додавав. Конячі яблука трояндами не пахли — це Вова усвідомив дуже швидко.

Що цікаво, за порядком тут таки стежили.

Декілька разів він помічав дітей — років п’яти-шести — які вибігали на дорогу із відрами та широкими совками й прибирали за кіньми просто посеред вулиці.

Світ, де працювати починали мало не з того моменту, як навчився нормально ходити. Втім, для місцевих це явно було чимось звичним.

Поступово підвода почала підійматися вище, до верхнього міста.

І ось тут магічне втручання відчувалося вже значно сильніше. Друга брама була серйознішою за першу.

Ті самі посилені ворота. Той самий змінений камінь. Але робота тут була тоншою й потужнішою. Відчувалося, що верхнє місто захищали куди старанніше.

Саме тут їх і зупинили. Підводу далі не пропустили. Для в’їзду всередину потрібен був окремий дозвіл, а возитися з цим Гнату явно не хотілося.