Розділ 4 частина друга

І сталося це напрочуд вчасно.

Не минуло й двох місяців відтоді, як Вова нарешті навчився стабільно підтримувати блок на енергетичному осередку, як життя вирішило перевірити його задум на практиці.

Три роки у цьому світі.

Початок літа.

Посівна вже завершилася, заняття у місцевій школі припинилися ще на весні. Селяни нарешті трохи видихнули після весняної гарячки й тепер бралися за все те, до чого раніше просто не доходили руки. Десь лагодили паркани, перекривали дахи, чистили стайні чи возили дерево.

Садиба жила звичним життям.

І саме тому тривожний крик від воріт села одразу різонув слух.

Вова саме був у дворі, коли почув гамір. Не слова — саму інтонацію.

Тривожну.

Напружену.

Таку, що змушувала людей відриватися від роботи. Хлопець миттю насторожився.

За ці роки він уже добре вивчив місцеві звичаї. Через одного вершника чи подорожнього ніхто б галас не здіймав. Отже, прибули або численні гості… або потенційна загроза.

І судячи з реакції навколо — можливо друге.

Біля стайні одразу заметушилися дружинники. Хтось підтягав ремені на шкіряних обладунках, інші поспіхом підхоплювали списи та сокири. Навіть ті, хто ще мить тому спокійно працював, тепер уважно дивилися у бік дороги.

Трохи згодом на ґанок вийшов і сам Гнат. Озброєний.

У кольчузі, поверх якої був накинутий темний каптан із гербом баронства. Не те щоб дуже багатим вбранням — Вова вже встиг помітити, що рід Вірних був надто молодим і бідним для справжньої родової пихи, — але все ж таки власним.

Гнат нервував. І намагався цього не показувати.

Саме в цей момент від воріт примчав один із сільських хлопчаків, яких сьогодні залишили там допомагати вартовим.

Задиханий. Червоний.

Але явно щасливий від важливості моменту.

— Граф! — майже вигукнув він ще здалеку. — Граф їде!

Напруга навколо змінилася миттєво. Страх не зник, але тепер до нього домішалася метушня зовсім іншого роду. Зустріч господаря.

Бо саме господарем цих земель граф Броніслав і був.

Вова завмер.

Ось тепер ставало справді цікаво.

Броніслав.

Саме його колись урятував на полі бою Василь Вірний — батько цього тіла. Прорвався крізь ворогів, не дозволив добити графа, а натомість отримав титул, землю, прізвище і це невеличке баронство.

І тепер той самий граф їхав сюди.

Особисто.

А ще Броніслав був магом. Не просто одним із місцевих «шептунів» чи знахорів із покрученою оболонкою.

Справжнім спадковим магом.

Його рід походив від самої Огнеслави — доньки королеви-магині — Світлозари та Андрія. І хоча за століття рід розділився, подрібнився на безліч гілок, а титули поступово знижувалися від герцогських до графських, магічна спадковість нікуди не поділася.

Усі вони були магами.

І ось один із них зараз їхав просто сюди. До садиби Вірних.

А це означало лише одне.

Нарешті настав момент перевірити, чи справді його блокуюча сфера працює так добре, як би йому хотілося.

Борислав був насамперед воїном. Це читалося в усьому — у широких плечах, у важкій ході, у звичці тримати руку поблизу меча навіть тоді, коли навколо не було жодної загрози. Кольчуга під темно-синім плащем ледь чутно бряжчала при кожному русі, а на поясі висів не просто меч — зброя людини, яка не раз дивилася смерті в очі й залишалася живою.

Але справжню небезпеку становила не сталь. Горе тому, хто забуде, що перед ним ще й маг.

У світі, де магів було небагато, кожен із них уже сам по собі ставав силою. А маг, який пройшов десятки битв, — силою, здатною змінити долю цілого графства.

Граф легко сплигнув із коня. Без чужої допомоги. Його воїни навіть не ворухнулися — надто добре знали свого господаря. Та й челядь не наважилася б торкнутися графа без дозволу.

Вперед вийшов Гнат.

Схилив голову в поклоні — шанобливо, але без плазування. Тут такого не любили. За ним вклонилися й решта присутніх.

Борислав підійшов ближче й несподівано обійняв Гната за плечі, дозволяючи тому випростатися.

У цьому не було нічого дивного. Гнат і сам був воїном. Бився поруч із графом не один рік. А його брат... його брат колись урятував Бориславу життя.

Саме зараз.

Або ніколи.

Вова ковзнув уперед, проміж дорослими, проскочив просто під руками одного з дружинників і зупинився неподалік графа.

Бухнувся на коліна.

— Дядьку Бориславе... Ваша Світлосте... дозвольте...

Договорити він не встиг.

Один із воїнів миттєво перехопив малого за плече й рвучко смикнув назад. Ще б трохи — і той полетів би на землю.

Але головне вже сталося. Він встиг зацікавити графа.

Не кожному дозволено звертатися до графа «дядьком». Для більшості за таку зухвалість знайомство з різками було б найменшою проблемою.

Борислав ледь підняв руку. І воїн одразу відпустив хлопця.

— Ти хто такий, хлопче? — спокійно запитав граф.

— Вова. Син Василя Вірного.

Запала тиша.

Борислав уважно подивився на малого. Не худий. Не забитий. Одяг хоч і простий, але чистий та охайний. Видно — не морили голодом, не ганяли понад силу. Хоча останні півтора року Вова вже мав свої обов’язки, як і інші діти селян в садибі.

От тільки виглядав він... не як спадкоємець баронства. Швидше як син звичайного селянина.

Погляд графа повільно змістився на Гната.

Той раптом спітнів.

І Вова чудово зрозумів чому. У погляді Борислава вже з’явилося дещо дуже нехороше. Не гнів.

Обіцянка.

Граф зробив крок до хлопця. І раптом завмер. Наче наткнувся на невидиму стіну. Його очі ледь помітно розширилися.

Вова всередині похолов. Працює чи ні?..

Борислав повільно обернувся до Гната.

— А скажи мені, Гнате... поки що Вірний... — голос графа став тихим, але від того лише страшнішим. — Як так сталося, що в моєму графстві є прокинувшийся... а я про це не знаю?