Розділ 3 частина друга

Назвати місцевий навчальний заклад школою можна було лише з великою натяжкою.

Усі учні — а їх від восьми до одинадцяти років набралося аж одинадцятеро — сиділи в одній кімнаті. Один довгий стіл, і при ньому, така ж довга, масивна дерев’яна лава. І повна відсутність будь-якого поділу за віком чи рівнем знань. Те, що хтось ходив сюди вже третій рік, а хтось прийшов уперше, нікого особливо не хвилювало.

Втім, сам учитель Вові навіть сподобався.

Точніше — місцевий економ.

Він же ключник.

Він же управляючий баронством.

Фактично людина графа, приставлена сюди наглядати, щоб новоспечений барон остаточно не пустив господарство за вітром.

Чоловік був явно освіченим. Це відчувалося одразу. Правильна мова. Чітка вимова. Упевнені рухи.

Та й знання в нього, судячи з усього, були чималі. От тільки…

Робота його давно втомила. Рік за роком повторювати одне й те саме дітям, більшість із яких не особливо розуміє, навіщо їм це потрібно… Тут навіть найпалкіший ентузіаст рано чи пізно згасне.

Ні, діти слухали. Навіть старалися відповідати. Але якось без особливого вогню.

І їх теж можна було зрозуміти.

Насправді, щоб навчити цих дітей рахувати, читати й писати, одного року вистачило б із головою. Більшості з них більшого в житті просто не знадобиться. Дівчатка стануть дружинами й матерями. Хлопців невдовзі почнуть навчати військовій справі.

А далі — земля.

Худоба.

Походи.

Знову земля.

І так усе життя.

Знання про давніх королів чи кордони далеких держав їх не надто цікавили. Та й географія — хіба що найближчих земель.

Решту хлопці й так дізнаються пізніше, коли підуть служити.

І все ж для Вови ця маленька задушлива кімната стала чи не найціннішим місцем у всій садибі.

Бо тут нарешті можна було почати дізнаватися, у який саме світ його занесло.

Історії, що їх розповідав учитель, Вова слухав уважно. Значно уважніше за інших дітей. Для них це були нудні байки про давно померлих князів та королів. Для нього ж — ниточки, за які можна було витягнути розуміння світу, куди його закинуло.

І доволі довго різниці між цією реальністю та його рідною майже не знаходилося. Все йшло знайомими шляхами.

Поява Київської Русі. Її розквіт. Роздроблення. Війни князів між собою. Навіть назви лишилися ті самі.

Русь.

Київ.

Рюріковичі.

І лише далі історія почала звертати вбік.

— Король Данило Романович, — рівним голосом розповідав учитель, походжаючи перед довгим столом, — був першим королем Русі, коронованим із благословення самого Папи Римського...

Діти слухали впіввуха. Хтось колупав стіл ножиком. Хтось нишком штовхав сусіда ліктем. Панас взагалі позіхав так широко, ніби його зараз розірве навпіл.

А от Вова слухав. У його світі все це теж було.

Данило Галицький.

Корона.

Західні союзи.

Дракони у ті часи тут існували. І магія теж. Просто люди ставилися до цього не як до чогось надзвичайного, а як до частини порядку речей.

Релігія при цьому нікуди не поділася. Хоча за наявності живих драконів, які могли особисто підтвердити існування енергії та здібностей, вплив церкви тут був слабший, ніж у його рідному світі. Але лише слабший — не малий.

А далі починалися зміни.

У світі Січового сини Данила Романовича загинули у тисяча триста двадцять третьому році, після чого династія фактично урвалася.

Тут — ні.

— Князь Андрій Данілович був тяжко поранений у битві з литвинами... — продовжував учитель. — Та врятований магінею-цілителькою на ім’я Світлозара.

Ось тут Вова навіть перестав машинально перебирати крихти дерева пальцями.

Магиня. Цікаво.

— Після повернення до Галича князь Андрій узяв її за дружину, чим викликав невдоволення магічних родів Русі...

У класі хтось фиркнув. Для місцевих це була стара, давно відома історія. А от для Вови — справжній скарб. Він уже помітив, що маги тут існують окремим прошарком суспільства. Не просто люди зі здібностями, а інша, окрема каста.

І тепер отримував підтвердження.

Шлюб магині та звичайного чоловіка тут вважався чимось неправильним. Майже забороненим. Причому не лише через традиції.

Учитель далі пояснював, що сама магія начебто «не любить» таких союзів. Саме тому із семи дітей Андрія та Світлозари дорослого віку досягли лише троє.

Зореслав.

Огнеслава.

Радосвіта.

І саме від них пішла нова гілка Рюріковичів — уже магічна.

Вова задумливо примружився.

Цікава система.

Дуже цікава.

У його світі магія виникла, чи скоріше повернулася штучно. Тут же вона існувала сторіччями, а значить місцеві мали величезний досвід спостережень. Навіть якщо самі не розуміли природи здібностей до кінця.

— Відтоді Руссю правлять королі магічної крові, — із помітною повагою завершив учитель.

Діти навколо нудьгували. А Вова поволі складав картину світу.

Столиця згодом повернулася до Києва. Русь розрослася, приєднавши нові землі. А Львів став центром окремого графства. Саме тут він тепер і жив.

У Львівському графстві.

І що було найцікавіше — місцеві графи також були магами. Нащадки Огнеслави Рюрікович. Тобто магія тут давно переплелася із владою. Настільки давно, що для вищої знаті бути магом стало майже нормою. Хоча й не для всіх.

Учитель, явно захопившись темою, почав розповідати й менш офіційні речі. Те, що дітям знати начебто й не належало, але що все одно давно стало загальновідомим.

Війни.

Набіги.

Полонені.

Маги теж потрапляли у полон.

І от таких полонених магинь чи магів знатні роди часто використовували, щоб отримати дітей зі здібностями. Байстрюків визнавали. Вводили в рід. Одружували. І так, покоління за поколінням, навіть звичайні дворянські родини поступово ставали магічними.

Жорстоко.

Цинічно.