Розділ 3 частина перша

Розділ 3

Незабаром ролі у цих нескінченних хованках почали непомітно змінюватися. Щоправда самі брати цього поки що не розуміли.

Як і раніше, Панас із Тимішем пильно стежили за Вовою. Варто було йому вийти у двір чи пройти до сараю, як десь неподалік одразу з’являлися дві зацікавлені дитячі пики. Вони перешіптувалися, хихотіли, будували якісь свої геніальні плани. От тільки тепер усе частіше траплялося дивне.

Брати раптом змінювали напрямок.

Ще мить тому впевнено йшли саме туди, де був Вова, а потім несподівано зупинялися, крутили головами й бігли в інший бік. Туди, де, як їм здавалося, саме зараз мало відбуватися щось значно цікавіше.

То курка нібито вилетіла з хліва. То хтось кликав. То десь ніби гавкнув собака. То раптом ставало смертельно важливо перевірити, чи не сховав Тимішеву палицю сусідський хлопчак.

І поки брати кидалися перевіряти чергову «надважливу» подію, Вова спокійно видихав. Його власні можливості все ще були жалюгідно обмеженими. Але навіть цього вистачало, щоб трохи підштовхувати дитячі реакції у потрібний бік.

Ледь-ледь. Майже непомітно. Не наказ. Не контроль. Просто легкий поштовх думки.

Зацікавленість.

Сумнів.

Раптове бажання озирнутися.

Найбільшою проблемою виявилася відсутність звичного потоку інформації. У минулому житті подібне навіть важко було уявити. Там його свідомості постійно працювали під навантаженням. Дані, моделі, симуляції, розрахунки, мережі, енергетичні структури, тренування. Цифрові технології дозволяли навантажити мозок настільки, наскільки він узагалі був здатний витримати.

Тут же…

Тут були кури.

Гуси.

Сарай.

Плітки прислуги.

І розмови селян про врожай.

Навіть для однієї свідомості цього було замало. А вже для тієї, що колись працювала шістьма потоками одночасно… Вова іноді буквально відчував, як мозок починає загрузати у бездіяльності.

Ні, головний процес тривав.

Його свідомості все ще намагалися розкласти накопичені знання по нових поличках. Повільно. Болісно. Але вже без постійних збоїв. Лізти туди зайвий раз він не ризикував.

Одне необережне втручання — і можна пошкодити те, що й так ледве трималося купи.

Ні вже. Хай працює так, як працює.

А ось єдиний більш-менш вільний потік свідомості потрібно було чимось займати.

Тренувати. Розвивати. Постійно навантажувати. Саме тому Вова й узявся за ментальні техніки.

Ментал…

Один із найскладніших напрямів здібностей. Бо змінити предмет простіше, ніж людину. Людський розум завжди чинить опір.

Але саме тому такі тренування й давали неймовірний результат.

Іронія ситуації полягала в тому, що історія, схоже, повторювалася. Колись, після попереднього переходу, він тренувався, підштовхуючи рибу до берега та рибальських гачків хлопчаків.

Тепер же замість риби були двоє малих шибеників.

Людей.

Нехай і маленьких, але все ж людей, а отже — істот із природним ментальним захистом. Навіть слабкий людський розум у цьому плані був у рази складнішим за тваринний. І кожен подібний вплив вимагав від нього максимальної концентрації.

Зате й результат був відповідний. Вова буквально відчував, як після кожного такого втручання його свідомість стає трохи… стійкішою.

Міцнішою.

Наче м’яз після виснажливого тренування.

І це вже було справжнім прогресом. Невеликим. Майже смішним для колишнього Володимира Січового. 

Але для теперішнього Вови — безцінним.

Осінь прийшла непомітно. Спершу пожовкло листя на старих деревах біля садиби. Потім ранкове повітря стало холоднішим і різкішим. А згодом усе село почало готуватися до головного свята року — свята врожаю.

Тут воно, до речі, заміняло і Новий рік.

Саме після нього починався новий відлік часу. Завершувалися старі справи, рахували прибутки, укладали угоди, домовлялися про шлюби, наймали працівників на наступний сезон. 

Дивний, але логічний підхід. Особливо для світу, де життя більшості людей напряму залежало від землі.

Для самого ж Вови осінь принесла одразу дві приємні новини.

Перша була по-справжньому важливою.

Нарешті лише одна свідомість залишилася нерозібраною.

Тренування дали результат. Повільно, болісно, через постійну втому й перенапруження, але дали. Тепер він міг повноцінно користуватися вже двома потоками свідомості. Хай і куцими у порівнянні з тим, до чого він звик у минулому житті.

Все ж таки кількість потоків була напряму пов’язана і з їхньою якістю. Один потік на п’ятому ранзі свого часу був складнішим і потужнішим за декілька потоків другого чи навіть третього. Але зараз це не мало значення. Головне — їх стало два.

ДВА ПОТОКИ СВІДОМОСТІ!

Після місяців існування в напівтумані це відчувалося майже як повернення до життя. Думки більше не розповзалися одразу в усі боки. З’явилася можливість одночасно тримати увагу на кількох речах. Планувати. Аналізувати. Спостерігати.

І головне — тепер уже можна було серйозно братися за проблему власної енергетичної оболонки.

Бо рано чи пізно хтось із місцевих магів її побачить. І тоді можуть початися дуже незручні питання. Навіть у його старому світі оболонка радіусом у десять метрів виглядала неможливою аномалією.

А тут…

Тут магію знали тисячоліттями. І якщо місцеві чогось не бачили раніше, то це зовсім не означало, що вони сприймуть таке спокійно. Тож приховувати свої особливості було життєво необхідно.

Друга новина виглядала значно простішою, але для Вови мала не менше значення.

Після свята врожаю у садибі мала розпочати роботу школа. Розташовувалася вона у спеціальній прибудові біля головного будинку й працювала лише частину року — від середини осені до середини весни.

Три рази на тиждень. По декілька годин. На перший погляд — смішно мало. Але сам факт існування подібної школи вже був показовим.

Бо цей світ лише зовні нагадував середньовіччя. Насправді ж відмінностей вистачало. І загальна освіта була однією з них. Ні, академіків тут за таких умов, звісно, не готували. За три роки навчання, неможливо зробити з людини вченого. Але читати, писати й рахувати тут уміли всі. І це вже говорило про дуже незвичний для подібного суспільства рівень розвитку.