Розділ 2 частина друга

Побоювання дядька Гната для Володимира були цілком зрозумілими.

Якщо повідомити графові про пробудження хлопця — той майже напевно забере Вову під своє крило. Не через доброту. Через цінність.

Маги тут були занадто рідкісним ресурсом, щоб залишати їх десь у глухому баронстві без нагляду. Навіть диких. Тих, хто зміг вижити після спонтанної ініціації.

До певного віку хлопця, скоріш за все, просто виховували б при графському дворі. А потім — школа магів. Приблизно у чотирнадцять років. Ну або трохи раніше чи пізніше. Набори, як уже зрозумів Володимир, проходили лише раз на п’ять років, тож там особливо не дивилися на точний вік.

І все б нічого…

От тільки разом із Вовою до графа цілком могли “переїхати” і права на баронство. Бо спадок належав саме хлопцю.

Не Гнатові. Той зараз був лише опікуном. Тимчасовим.

І якщо про дитину почне піклуватися сам граф, то навіщо взагалі залишати баронство в руках Гната? Особливо якщо знайдеться хтось більш корисний чи вигідний.

Тут уже все залежало б виключно від настрою самого графа.

Тож бажання дядька приховати пробудження племінника виглядало цілком логічним. І навіть розумним.

Щоправда… У самого Володимира мотиви були зовсім іншими.

З одного боку, переїхати до графа було б навіть вигідно. Там точно мали бути маги. Можливо — кілька.

А значить: знання, досвід, розуміння місцевої магії. І це було справді цінно.

Бо тут здібностями користувалися тисячі років.

Але існувала проблема.

Серйозна проблема.

Енергетичний зір.

Ярина лише відчула, що оболонка в нього є. Повноцінна. Але вона не могла бачити її чітко. Не вистачало розвитку. Не вистачало сили.

Справжні маги — могли.

І тоді вони побачать. Його оболонку.

Ненормальну.

Аномальну.

Ту що мала радіус у добрий десяток метрів.

У той час як нормою, якщо тут усе працює так само, були три-чотири. Максимум.

І що станеться, якщо хтось помітить таку різницю…

Володимир не знав.

Надто багато варіантів. Від захопленого інтересу — до страху. Або чогось значно гіршого.

Тому, як не дивно, вони з дядьком Гнатом зараз хотіли одного й того самого.

Відтягнути зустріч Вови з досвідченими магами якомога довше.

Просто кожен — зі своїх причин.

Гнат сподівався, що з роками всі звикнуть:

барон Вірний — це він.

І ніхто вже не згадає, що колись мав бути хтось інший.

А Вова…

Вова просто хотів встигнути вирішити проблему. І він не сумнівався, що рішення знайдеться. Не з його досвідом. Не після всього, через що він пройшов.

Проблема була лише в одному. Його свідомість усе ще нагадувала напіврозвалений механізм.

І поки вона не прийде до ладу хоча б частково — навіть геніальний досвід залишався лише купою спогадів, у яких ще треба було зуміти не потонути.

З того моменту, як у нього знову з’явилася можливість хоч трохи керувати енергією, одужання стало лише питанням часу. І не такого вже великого.

Щоправда, головною проблемою тепер була… тітка Ярина. Вона й без того почала дивитися на нього якось надто уважно.

Підозріло уважно.

Наче намагалася зрозуміти, чому хлопчик, який ще недавно ледве дихав, раптом так швидко йде на поправку.

А він що?

Він нічого.

Реально просто набридло бути слабким.

Навіть той жалюгідний контроль, який зараз у нього був, змінював усе. Хоча “контроль” — слово голосне.

Повноцінно працював лише один потік свідомості.

Один.

Куценький.

Примітивний у порівнянні з тим, до чого він звик раніше.

Інші два все ще нагадували завалений мотлохом склад, де впереміш лежали знання, спогади, навички й шматки старого досвіду. Спробуй щось швидко знайти у такому безладі.

Але навіть це вже було величезним прогресом. Різниця відчувалася буквально у всьому.

Наче…

Наче народився наново.

Хоча…

Володимир навіть криво всміхнувся сам до себе. Мабуть, саме так його ситуацію і варто було описувати.

Там — помер.

Тут — народився.

Іронічно.

Щоправда, до старих можливостей було ще дуже далеко. Дивно було знову звикати до настільки жорстких обмежень. Щоб використати здібності, доводилося фактично зупинятися.

Концентруватися. Іноді навіть сідати або лягати. Заплющувати очі. Приводити до ладу думки.

Раніше подібне здавалося немислимим. Хоча…

Якщо бути чесним із собою — колись так уже було. На самому початку.

Він добре пам’ятав часи, коли навіть одночасно дихати, й спостерігати енергію виходило далеко не завжди.

Тепер хоча б організм працював нормально. Без постійних провалів. І вже за це варто було дякувати.

Ну а те, що для використання здібностей доводиться завмирати посеред двору із заплющеними очима… Так це дрібниці. Неприємно. Але терпимо.

Набагато гірше було інше. Він усе ще не міг приховати оболонку.

Для нормальної роботи над цим, потрібен щонайменше стабільний контроль двома потоками свідомості.

А краще — трьома. Особливо з його… нестандартною ситуацією.

Але якщо відновлення й далі піде такими темпами… То ще кілька місяців — і цю проблему вдасться вирішити.

Ще однією дивиною нового світу стало ставлення до дітей.

Йому зараз було три з половиною роки. Вже дізнався.

У старому світі навіть після катастрофи таких дітей вважали зовсім малими.

Їх берегли.

Няньчили.

Балували.

Тут же…

Тут усе було інакше.

У три роки ти ще дитина, звісно. Серйозного спросу з тебе немає. Але й возитися особливо ніхто не стане.

А років із п’яти в дітей уже з’являлися обов’язки.

Невеликі.

Посильні.

Та сам факт усе одно вражав.

Втім, особисто для Володимира в цьому були й свої плюси.

Менше уваги. Менше нагляду. Менше шансів, що хтось поставить незручне питання.