Розділ 2 частина перша

Розділ 2

Від походу до горщика до першого виходу надвір минув майже місяць.

І це — за допомоги тітки Ярини. Без неї цей термін можна було б сміливо множити на два. Якщо не більше.

І це ще за умови, що він узагалі колись піднявся б на ноги сам.

Організм відновлювався повільно. Непристойно повільно.

Для людини, яка колись могла за лічені хвилини зростити перелом чи відновити пошкоджені тканини, усе це виглядало… знущанням.

Але сьогодні було не до філософії.

Сонце.

Тепле.

Справжнє.

Після майже двох місяців у ліжку навіть звичайне подвір’я здавалося чимось новим.

Свіже повітря… Ну, наскільки воно може бути свіжим у селі, де поруч із людьми живе цілий набір домашньої живності.

І гусак.

Особливо — гусак.

І ось тепер він — Володимир Січовий, найсильніший володіючий свого світу, людина, здатна працювати з ноосферою планети…

На своїх коротеньких дитячих ногах щосили намагався втекти від цієї пернатої тварюки. Бо щипався той гусак — від душі.

І ситуація була б навіть смішною. Мабуть.

От тільки самому Володимиру сміятися чомусь не хотілося зовсім. Особливо тому, що замість нього це прекрасно робили інші.

Панас і Тиміш. П’ять і шість років. Його двоюрідні брати. Сини дядька Гната і тітки Пріськи.

Ці гоготали не гірше за самого гусака. І вболівали в цій битві явно не за свого “братика”.

— Диви! Диви! Знову клюне!

— Та тікай же!

— Га-га-га!

А ситуація й справді виглядала сюрреалістично.

У мага. У володіючого. Мабуть, найсильнішого у своєму світі…

Не було ані сил, щоб відігнати дурну птицю, ані можливості нормально втекти.

І справа навіть не в магії. Якої зараз майже не було. Просто трирічне тіло й без того погано слухалося. А коли після хвороби ноги ще й тремтять від слабкості… Тут уже не до героїзму.

Гусак між тим наступав із воістину бойовим виглядом.

Шипів.

Витягував шию.

І явно почувався господарем ситуації.

Що найгірше — небезпідставно.

Володя ледь не перечепився об власні ноги, намагаючись відступити.

І саме в цей момент ситуацію врятувала тітка Ярина. Вона всього на кілька хвилин зайшла до кухні, залишивши його грітися на сонці. Цього часу гусакові вистачило, щоб зацікавитися самотньою дитиною.

— А ну геть! Паскуда така!

Жінка рішуче махнула рушником.

Гусак образливо загелготів, але все ж відступив.

Повільно. З почуттям власної гідності. Наче це він тут переміг.

А Володя стояв посеред двору й не знав — сміятися йому чи плакати. Втім, тіло, схоже, вирішило за нього.

Очі вже пекло. На вії набігли сльози.

І від цього ставало ще образливіше. Бо десь дуже глибоко всередині він прекрасно розумів:

це лише початок.

Нещодавно, коли він нарешті почав більш-менш самостійно пересуватися кімнатою, дядько Гнат уперше вирішив подивитися на племінника особисто.

Сталося це якраз під час одного з “сеансів лікування”.

Тітка Ярина сиділа поруч із ліжком, поклавши долоні йому на груди. Її слабенька, перекошена енергетична оболонка знову намагалася проштовхнути в його тіло жалюгідні крихти енергії.

Більша частина, як і завжди, просто розсіювалася. Але дещо все ж залишалося. І, чесно кажучи, без цих крихт він би досі, мабуть, не встав із ліжка.

Двері рипнули.

До кімнати зайшов Гнат Вірний. Високий. Кремезний. Із широкими плечима людини, яка все життя більше працювала мечем, ніж головою.

Володимир одразу відзначив: енергетичної оболонки у дядька майже не було.

Точніше — була. У всіх тепер була. Але слабка. Млява. Спляча. Зате фізично барон виглядав справжнім воїном.

Гнат ковзнув поглядом по Ярині, по її долонях, що світилися в енергетичному спектрі слабкими нитками сили, й помітно скривився.

Йому це не подобалося. Вова вже давно це зрозумів. Єдина шептуха в баронстві витрачала сили на сироту. На хлопця, якого сам барон, скоріш за все, волів би бачити десь подалі від свого дому.

Але водночас Гнат прекрасно розумів і інше. Хлопчик не повинен померти.

Бо баронство, яке він щойно отримав, так само легко можуть і забрати.

Тому доводилося терпіти. І Ярину. І її “лікування”. І самого племінника.

Втім, довго в кімнаті дядько не затримався.

Зайшов. Подивився. Переконався, що Вова ще живий. І майже одразу вийшов. Навіть слова зайвого не сказав.

Володимира це цілком влаштовувало. Менше уваги — менше проблем.

А за кілька днів він уперше перетнувся на кухні з тіткою Пріською та братами.

Хоча “вперше” — поняття умовне. Садиба була невеликою.

Як і саме баронство. Тож уникати одне одного тут довго не вийде при всьому бажанні. І якщо для Володимира все це виглядало маленьким і доволі бідним… То для місцевих ситуація була зовсім іншою.

Гнат Вірний піднявся з низів. Отримати титул барона — навіть такого дрібного — тут означало зробити величезний стрибок угору.

Земля.

Дохід.

Привілеї.

І головне — статус.

Рабства чи кріпацтва, наскільки вже встиг зрозуміти Вова, тут не існувало. Селянин міг піти до іншого господаря.

Але земля… Земля належала лише титулованим. І це змінювало все.

Саме тому про його здоров’я все ж піклувалися. Принаймні на їжу не скупилися.

Хоча, якщо чесно, багато трирічному хлопцю й не потрібно. Особливо такому, який тільки-но почав нормально їсти. До цього організм витримував переважно бульйони.

На перше.

На друге.

І на третє.

Бо будь-яка серйозніша їжа могла просто добити виснажене тіло. І ось тепер… Після сьогоднішнього ранкового “знайомства”…

Володимир із величезним задоволенням ще раз поїв би бульйону.

Із того самого гусака.

Жирного.

Злобного.

Бажано — дуже добре провареного.

От тільки вирішував тут не він. І тим більше не гусак.