Розділ 1 частина друга

Жінка помітила, що він прийшов до тями. Її голос одразу став живішим. Вона щось швидко заговорила, нахиляючись ближче, і поклала долоню йому на лоб.

Теплу.

М’яку.

І надто велику.

Долоня майже накрила половину його голови. Це відчуття вдарило сильніше за будь-які слова.

Він більше не Володимир. Навіть не близько.

Маленьке тіло.

Слабке.

Чуже.

Хлопчик.

Жінка тим часом продовжувала говорити. Спокійно. М’яко. Заспокійливо.

Слова зливалися в єдиний потік. Без чітких пауз. Спершу він не розумів нічого. Мова була незнайомою.

І це… насторожило. За його плечима було більше двох десятків мов. І щоб він не впізнав жодної з них — це вже щось нове.

Але за мить він змусив себе зосередитися.

І зрозумів, що поспішив із висновком. Мова була знайомою. Навіть дуже. Просто… звучала інакше. М’якше. Текучіше. Майже без твердих звуків. Слова ніби перетікали одне в одне.

— …тихше, отроча… не бійся… все добре…

Окремі фрази почали вирізнятися з потоку. Не одразу. Повільно.

Але достатньо, щоб зрозуміти головне. Його не розпитували. Не вимагали відповіді. Його заспокоювали. І це… нічого не пояснювало.

Де він? Коли? У якому світі?

Відповідей не було. Але один висновок напрошувався сам. Він точно не вдома.

І справа навіть не в Лісокраї. І не в континенті.

Це щось інше. Інший час… або інша реальність.

Що з цього гірше — він не знав.

Хоча скло у вікні натякало, що це навряд чи далеке минуле. І все ж були речі, які привертали увагу сильніше.

Перша.

Жінка кілька разів назвала його Вовою. Це було… несподівано. Але не давало жодної відповіді. Вона не могла знати, ким він був. Отже, це ім’я належало цьому тілу.

І друга річ. Значно важливіша.

Навіть у такому стані, навіть крізь хаос свідомості, він не міг не відчути її. Її оболонку. Слабку. Зім’яту. Спотворену. Але вона була.

Звичайна людина.

Без розвиненої енергетики. І водночас — не зовсім звичайна. Її енергетика була знайомою. Так виглядали люди після енергетичної бурі. Ті, хто вижив. Ті, у кого оболонка прокинулася… але не сформувалася.

Недосконала.

Нерівна.

Зламано-розгорнута.

Майже така ж, як у більшості. Майже. Трохи краща. Ледь помітно — але краща.

Володимир зосередився. І зрозумів чому. Вона лікувала. Несвідомо, майже інстинктивно, вона спрямовувала енергію. До його тіла.

До пошкоджених місць.

До переломів.

Потік був слабкий.

Нестабільний.

Але він був.

І, схоже, вона робила це не вперше. Раз за разом. Потроху.

Саме тому її оболонка виглядала… трохи більш “живою”. Розправленою.

І це вже було значно цікавіше.

Оце вже давало хоч якусь конкретику.

Звісно, залишався варіант, що він помиляється. Що це інший час. І тут зовсім недавно сталася подія, подібна до тієї енергетичної бурі, яку він пережив.

Але…

Ймовірність такого збігу була мізерною.

Надто мізерною.

Отже, час — приблизно той самий. І це вже… непогано. Принаймні краще, ніж опинитися у далекому минулому або такому ж далекому майбутньому.

Він знову повернувся до мови.

Вона була впізнаваною. Але водночас — чужою. І це вже було проблемою. Він знав багато мов. Більше, ніж більшість людей взагалі могла уявити. І якщо він не міг одразу визначити цю…

Висновок напрошувався сам собою.

Інша реальність. Із усіх варіантів це тепер виглядало найбільш вірогідним.

Мультівсесвіт.

Ще одна гілка. І, схоже, він таки потрапив саме туди. Володимир повільно прийняв цю думку.

Просто як факт. А потім дозволив собі розкласти все по поличках.

Із поганого…

Найголовніше — всі залишилися ТАМ.

Рідні.

Близькі.

Його люди.

Світ, який він будував десятиліттями — теж залишився там.

І це було не просто втратою. Це було… відсіканням. Повним.

Далі.

Відновлення. Свідомість. Потоки. Здібності.

Це займе роки. Можливо — десятиліття.

І це вже тут. У цьому світі.

І найгірше…

Жодного розуміння, як повернутися. Те, що це можливо — він уже знав. Він сам це зробив.

Але ЯК?

За яких умов?

Якими шляхами?

Відповідей не було. Жодної. Порожнеча.

І все ж…

Було й інше. Він зосередився на цьому. Навмисно. Жорстко відсікаючи зайве.

ВІН ЖИВИЙ.

Цього було достатньо. Це перекривало все інше. Поки він живий — усе інше вирішуване. Так чи інакше.

Жінка поруч продовжувала говорити.

Тихо. М’яко.

Її голос не дратував. Навпаки — заспокоював.

Тепла долоня все ще лежала на його лобі. І разом із нею — слабкий, нерівний потік енергії.

Вона намагалася допомогти.

Хоча, якщо дивитися об’єктивно, більша частина цієї енергії просто розсіювалася в повітрі. Вона не вміла. Але старалася. І цього було достатньо. Для нього — зараз достатньо.

Володимир більше не тримався. Свідомість, виснажена навіть просто думками, почала повільно згасати. Цього разу — без опору. Без боротьби. Усе, що потрібно, він уже зрозумів.

А решта…

Почекає.

Темрява знову накрила його. І він провалився у сон.

Цього разу він прокинувся від голосів. Вони долинали з-за дверей. Тихі — але достатньо чіткі, щоб вирвати його зі сну.

Жіночий голос він упізнав одразу.

Та сама.

А от другий… Чоловічий. Низький. Різкіший.

Свідомість поверталася повільно, але вже не так болісно, як раніше. Він навіть зміг зосередитися.

І почав слухати.

Ще зовсім недавно вивчити нову мову для нього було справою кількох тижнів. Шість потоків свідомості робили неможливе — можливим.

Тепер…

У нього не було жодного повноцінного. Лише уламки. І навіть така споріднена мова давалася важко.

Він розумів — але ніби крізь перешкоду. Кожне слово доводилося “ловити”.