Розділ 1 частина перша

Розділ 1

Біль!

Боліло все тіло. І що гірше — здавалося, болить сама свідомість. Думки розсипалися, не складаючись у щось цілісне. Зупинитися бодай на одній не вистачало сил. Очі були заплющені. Відкрити їх він не міг. Голова йшла обертом.

Минув час.

Мить… або вічність — зрозуміти було неможливо.

Зрештою йому вдалося вхопитися за одну-єдину думку. Раз болить — значить живий.

Живий. Попри все.

Ще трохи часу — і Володимир зміг опанувати частину свідомості. Мізерну. Але достатню, щоб спробувати зрозуміти власний стан.

Звичний рух енергії дався важко.

Наче крізь щільний туман. Енергетичний зір ковзав, розсипався, не бажаючи фокусуватися. Але й цього вистачило.

Тіло — не його.

І це було очікувано. Коли за кілька десятків метрів від тебе вибухає ядерний заряд, на диво розраховувати не варто.

Старого Володимира більше не існує.

Але остання спроба… те відчайдушне намагання вирватися — спрацювало.

Він вижив.

І це вже було більше, ніж можна було вимагати.

Поступово відчуття почали складатися у щось цілісне.

Тіло… Маленьке. Надто маленьке. Хлопчик. Років трьох, не більше.

І розбите.

Гематоми. Забиття. Внутрішні пошкодження. І, здається, кілька переломів.

Володимир спробував глибше “пірнути” в відчуття, але навіть це давалося важко.

— М-да… дісталося тобі, малий…

Думка прозвучала глухо, ніби не до кінця сформована. І тут він раптом усвідомив ще одну річ.

Порожнеча.

Жодного відчуття чужої присутності.ї́

Ні відлуння свідомості.

Ні сліду особистості.

Нічого.

Він завмер, наскільки це було можливо в його стані. А так взагалі повинно бути?

Досвіду не було.

Єдиний раз, коли він переносив свідомість, — це було… у себе. У власне тіло. У власне минуле.

Тоді все було інакше.

Тут — вперше. І вперше настільки… чужо. Він знову спробував “прислухатися”.

Порожньо. Тиша. Лише біль і слабкі відгуки пошкодженого тіла.

З такими травмами не живуть. Думка прийшла спокійно. Майже відсторонено.

Отже…

Дитина вже була мертва. А його власна енергетика просто не дала тілу остаточно згаснути.

Так. Це звучало логічно. І, що важливіше — прийнятно.

Бо інший варіант…

Він обірвав цю думку ще до того, як вона встигла оформитися.

Ні.

Так значно простіше.

Тіло… Відновити — не проблема.

Не для нього.

Так, спочатку доведеться розібратися, хто він тепер, де опинився і чого взагалі чекати від цього місця.

Але це — питання часу. З тілом він впорається.

Зі свідомістю — значно складніше.

Вона ніби пливла. Але не у воді. У чомусь густому. В’язкому. Наче кисіль… або тісто, що чіпляється і не дає рухатися вперед.

Думки буксували.

Розпадалися.

Не тримали форму.

І все ж пояснення цьому було. Знову третій ранг. І лише три потоки свідомості. Він пам’ятав, як це — повернутися на цей рівень.

Але тоді…

Тоді він падав із четвертого рангу до третього. Зараз усе було інакше. Тепер він впав із шостого.

Із шести потоків — до трьох.

І якщо втрату сили ще можна було прийняти, то свідомість…

Свідомість, яка звикла працювати одночасно шістьма потоками, тепер намагалася втиснути все це у три.

Занадто багато.

Занадто щільно.

Занадто… повільно.

Кожен новий потік свідомості змінює сприйняття.

Перебудовує мислення. Розширює можливості.

Кожен потік на п’ятому ранзі — це вже не те саме, що на другому.

Він складніший. Глибший. Швидший.

А тепер…

Усе це довелося “стиснути”. Втиснути у форму, яка для цього просто не призначена.

Не дивно, що думки розпадаються. Не дивно, що свідомість не встигає за самою собою.

Він на мить зосередився, наскільки це було можливо. Головне — не втратити нічого важливого.

Спогади.

Досвід.

Знання.

Усе це зараз було крихким. Але не зниклим. Він відчував це.

Як би важко не було — усе залишилося з ним. Просто… розкладене. Змішане. Недоступне повністю. Поки що.

Він витягне.

Пізніше.

Коли свідомість хоч трохи стабілізується. Коли зможе знову зібрати себе докупи.

Він уже робив це раніше.

Зробить і цього разу.

Хтозна, скільки минуло часу. Мить… година… чи значно більше.

Але зрештою йому вдалося виділити ще трохи свідомості. Крихту. Та цього вистачило. Світ почав пробиватися крізь темряву.

Спершу — звуки.

Глухі. Розмиті. Наче крізь товщу води.

Потім — запахи.

Дерево. Волога. Щось ще, ледь вловиме.

І лише після цього — світло.

Навіть крізь заплющені повіки він відчув його. Тьмяне. Розсіяне.

Володимир не поспішав відкривати очі. Замість цього він “прислухався”.

Поруч нікого. Тиша. Жодного руху. Жодного стороннього дихання.

Це вже було добре.

Повільно, обережно, він почав складати картину.

Кам’яні стіни… але частково обшиті деревом. Дерев’яна стеля. Підлога — теж.

Лежить він на чомусь твердому.

Лава… або грубо зроблене ліжко. Теж дерево.

Є вікно.

І… скло.

Це змусило його на мить затриматися на думці. Навіть тих залишків сприйняття, що в нього були, вистачило, щоб це зрозуміти.

Енергетична оболонка працювала погано. Майже ніяк. Поки він не наведе лад у свідомості, про нормальне сприйняття можна забути.

Але й цього вистачало. Обстановка… знайома. Занадто знайома. Після катастрофи подібне стало звичним. Камінь, дерево, мінімум обробки. Сліди цивілізації поступово зникали. І такі будинки ставали нормою — принаймні за межами Лісокраю.

Щоправда…

Скло. Ось це вже вибивалося із загальної картини.

Рідкість.

Розкіш.

Але в цілому…

Так могло виглядати життя і тисячу років тому.