ТРИЛЕР БЕЗ ЕКШЕНУ

Дуже легко перевірити, чи закінчена твоя місія на Землі: Якщо ти живий — вона триває.

"Кишеньковий довідник месії" Річард Бах

До біса сильно болить потилиця, як колись в Афгані, коли вдарили прикладом по макітрі. Відчуваю, що тече кров і стікає повз вухо на шию. Обережно розплющую око: перед обличчям спина Лілі, а її зв'язані ззаду руки труться об мій ніс бірюзовим камінцем на каблучці. Нема коли думати, і язик, випорпавши з-за щоки, провертає лезо Рустама гострою кромкою вперед. Ріжу мотузку у два рухи, і вона гучно рветься — сильно стягнули їй руки, суки.

Вигук — і хтось нахиляється до нас: чи то помітив, як я ворухнув головою, чи то почув, як тріснула мотузка. Я з усієї сили б’ю його в живіт обома зв’язаними ногами. Пістолет випадає на залізну рифлену підлогу. Придурок тримав його за поясом.

Вузький мікроавтобус хитнуло, коли цей тип ударився об борт; машина розгойдуючись почала вихляти, раптом підскочила і впала на той бік, куди я відштовхнув мерзотника. У цей час я намагаюся просунути зад крізь зв’язані за спиною руки. Застрягаю на пів шляху: чи то зад великий, чи то руки зв’язали надто високо. Напружуюся і під тріск своїх штанів, що рвуться, висмикую руки під коліна. В цей самий момент машина і впала на бік.

Підлога стала стіною, і я зі зв’язаними під колінами руками скачу зайчиком по боковий стіні мікроавтобуса, яка стала долівкою. Це щоб не покотитися, як мішок із лайном. Кумедне видовище, я б і сам посміявся, та не смішно. Два постріли майже одночасно, третій пізніше.

Вдарившись плечем об ліву частину перегородки, що відділяє салон від водія, падаю набік і просовую ноги крізь кільце зв’язаних рук. Пихкаючи й нерозбірливо лаючись через лезо в роті, ріжу мотузки на своїх руках. А ось зараз я буду повільно шинкувати тих покидьків, що стягнули руки Лілі та стукнули мене по голові. Я відрізатиму по маленькому шматочку, посипатиму зріз сіллю і поливатиму оцтом — і так від волохатого хвоста до самих вух! Дайте мені їх!

Я розлючений навіть дужче, ніж коли я голодний. Але вже пізно ставати героєм: Лілі на колінах і цілиться в хриплячого водія; той тримається за живіт і, виставивши вперед руку, щось верещить. Думає, долоня врятує його від кулі? Ріжу мотузку на ногах Лілі, а потім — на своїх.

— Постережи його і не вбивай, — Лілі передає мені пістолет і, відчинивши бічні двері, що тепер над головою, зникає з машини.

Через тріснуте лобове скло я бачу вузьку похмуру вулицю без вікон, заставлену круглими сміттєвими баками. Баки порожні, кілька лежить перед машиною. Цілком можливо, що ми й перекинулися, наїхавши на ці баки правим колесом. Може, їх навмисно зібрали в затишному місці, тому їх тут так багато?

Вуличка, наче тунель, закінчується далеко попереду: там видно, що світ не такий уже й похмурий, світить сонце і проїжджають автівки. Напевно, це не вулиця, а вузький простінок між високими будівлями. Лілі побігла назад цим тунелем, спереду вона не з'являлася. Можливо, назад ближче до світла, але що вона замислила? Шкода, що не знаю японської, треба допитати виродка.

— Розумієш англійську, лайно? — питаю я його, але по очах видно, що не розуміє. Крові в нього небагато, злегка замазана долоня і кривавий слід від дірки в пузі до штанів. Лілі нічого важливого не прострелила, можливо, тому й стріляла з інтервалом у кілька секунд.

Ще одна думка. Водій, а це він, не встиг вистрибнути через те, що вулиця вузька і баки стоять, чи просто машина швидко перекинулася і він упав на того, хто сидів поруч? Як там цей пасажир?

Лілі стріляла тричі, отже, їх було троє. Кошуся на того, якого вдарив ногами в живіт. У його випадку навіть Бог не допоможе — дірка трохи вище перенісся. Скільки викрадачів було спочатку і де той клятий блондин? Він точно причетний до моєї розбитої макітри.

Голова починає боліти дедалі дужче, а Лілі немає. Я просто виходжу з себе, вперше хочеться когось вбити свідомо й емоційно. Цивілізована та безпечна Японія? Чорт би її схопив! Навіть у нашому богом забутому місті таке трапляється не часто і за справу, а тут — за що? Попереду з'являються ноги Лілі з обдертими до крові колінами.

Я, ніби це в мене обдерті коліна, відчуваю, як їй боляче і як саднить зідрана шкіра! На її красивих круглих колінах, на яких навіть не проглядає колінна чашечка! На колінах, які я люблю цілувати! Здається, зараз мені в очах потемніє, і тоді я вже не знаю, що робитиму. Можливо — стрілятиму в трупи.

Одного разу зі мною таке вже було. Коли вбили Усмана Халіда. Я оговтався серед двох десятків нерухомих тіл. Нема чим пишатися, згадуючи це. Лишилося три шрами, але жодної небезпечної рани. Від темряви в очах, Слава Богу, мене відволікає Лілі. Вона, розмахнувшись, б'є сміттєвим баком у скло, і коли воно випало ламаними шматками, скріпленими докупи, щось каже водієві. Мене це протвережує.

Водій, скавучить і лізе крізь пустий отвір де було лобове скло; я лізу за ним, і моя лють через те, що він такий повільний, переростає в бажання боляче вкусити його за відстовбурчену товсту дупу. Отямлююся, і мені стає соромно за цей порив. Унизу, в кабіні, лежить ще один — із діркою в лобі та переляканим виразом обличчя. У його викрученій руці пістолет. Це не блондин.

Я вилажу і дивлюся вперед. Там, перегородивши цю щурячу нору, зупиняється мікроавтобус, і з нього виходять люди в чорних окулярах. Хоч би тут їх зняли, придурки, темно ж. Озираюся. Так, цей край вулички ближче, і звідти теж ідуть люди в чорних окулярах. Вони дивляться не ті фільми!