ТОКІО

Не відвести погляду.
Гори Йосіно в Едо.
Місяць над горами.

Мацуо Басьо

Відстань була ніби й невелика, але поки дісталися до Гонконга, минуло три дні. Місто мені не сподобалося, і я весь час боявся загубити Лілі серед людського мурашника. Тепер мені стала зрозумілою проблема перенаселеності, про яку читав у журналі. І це при тому, що Індія наздоганяє Китай за чисельністю проживаючих.

Ось подумав про журнал і одразу виліз один з моїх комплексів. Читаю повільно, а пишу ще гірше, хоча розмовляю англійською і не тільки нею досить пристойно. Звичайно, у мене немає такого словникового запасу, як у письменників чи поетів, проте навіть тих слів,що я знаю вистачає для спілкування з фахівцями вузькоспеціалізованих галузей.

У тому, що я погано читаю і ще гірше пишу англійською, винна транскрипція. Слова вимовляються зовсім не так, як пишуться, а велика кількість часів взагалі виводить мене з рівноваги. Розмовну мову я опанував на підсвідомому рівні, просто запам'ятавши вимову фраз. Це не надто допомогло, і Лілі час від часу мене виправляє. А ієрогліфів, окрім кількох, я взагалі не розумію.

Інколи почуваюся дуже дурним і постійно згадую афоризм про мудру жінку, поруч із якою можна бути на скільки завгодно дурним, якщо вона закохана. Можна, але не хочеться. Тому й навчаюся старанно, іноді занотовуючи для пам’яті. Хоча розумію, що з нею мені не зрівнятися — до неї мені як до Києва рачки. Простіше горобця до смерті в чистому полі на колінах заганяти.

Зброї не брав, тут із цим суворо. Можливо, її й можна носити на вулиці, але аеропорти — табу. Лілі мене заспокоїла та сказала, що ми візьмемо зброю на місці, якщо буде потреба. Мовляв, ми під наглядом і мені нема про що турбуватися. "Нагляду" не помітив: тут стільки людей і всі майже однакові на вроду, особливо коли втомлюєшся спостерігати.

Тепер я оцінив її вміння будь-який гострий предмет перетворити на смертельну зброю. У її руках навіть виделка — не гірша за ніж, щоправда, тут їдять паличками. Мені пощастило побачити в їдальні посеред вулиці, як китаєць встромив іншому китайцю паличку в око. Лілі мене швидко потягла звідтіля, тож я не розібрався, що там сталося. Вона з кимось зустрілася, поки я сидів у готелі, і наступного дня ми вже були на Тайвані, у її дідуся.

Уперше побачив, із якою любов'ю її приймають і з якою повагою вона ставиться до дідуся та бабусі. Стали в пригоді слова вітання японською, яких вона мене навчила, хоча мені здалося, що дідусь радше китаєць, ніж японець.

Мене прийняли дуже добре. Лілі пояснила, що мене вважають претендентом на її руку, фактично чоловіком, і вона не стала цього заперечувати. На що я відповів, що можу побратися з нею хоч зараз, але вона змовчала. Певно, є якісь звичаї, яких слід дотриматися. Однак поклали нас спати в одній кімнаті, хоч і на різних футонах.

Не знаю, можливо, тут і подружжя спить окремо? Не в одному ліжку. Зрештою, це не завадило мені перебратися ближче до Лілі. Щойно двері засунули, і я підтягнув свій футон ближче до неї. Лілі тихенько сміялася, і ми не лише цілувалися, а й багато розмовляли, лежачи під однією ковдрою на моїй половині.

Укрилися з головою, щоб наші голоси було не чути. Щастя, що вона не має звички голосно стогнати й кричати, як Марія. Тепер я розумію чому, і зараз це стало в пригоді. У цих будинках усе паперове. Може, тому вона виросла такою стриманою та сором'язливою.

Чудово, що вона взяла мене з собою. Не вірю своєму щастю: я двадцять чотири години на добу з нею і, здається, закохався по вуха, далі нікуди. Жити з нею — це щось неймовірне. Безперервна радість, усмішки, дотики й жодного слова докору, ніколи, навіть якщо я десь пошився в дурні. Мимоволі згадую спілкування з Марією і її гострий уїдливий язичок. Я не порівнюю, але маю право обирати, що мені більше до вподоби.

Наступного дня, рано-вранці, Лілі каже, що їй треба довго розмовляти з дідусем Ченом, і я не повинен її шукати чи заважати. А якщо побачу їх, мені заборонялося підходити. Я покірно погоджуюся. І вони справді провели разом увесь день, тож я починаю здогадуватися, звідки ноги ростуть.

Можливо, саме цей високий худий дід і є справжнім господарем усього того, чим керує Сяо. Я бачив, як Лілі та він блукали навколо будинку. Потім бачив, як вони пили чай в альтанці біля дому, і старий щось занотовував.

Кілька годин я і сам розмовляв з її бабусею сумішшю мов, і ми розуміли одне одного, іноді замінюючи слова жестами. Бабуся — втілення спокою та величності з усміхненим обличчям без міміки, але розумними й жвавими очима.

Така собі приплюснута глиняна статуетка з незмінним обличчям. Я не одразу здогадався, що стежити потрібно саме за очима, аби збагнути її справжні думки. Проте хитра старенька іноді взагалі їх прикриває під час розмови.

Я розповідаю їй, що я механік холодильних машин та устаткування, але здається, вона не повірила, кілька разів кинувши погляд на мої руки. Це руки не робочої професії. Мозолі розташовані не там, де вони мають бути у тих, хто працює руками. Це мозолі стрільця.

Аби не бути відвертим брехуном, кажу, що зараз заробляю перевезенням вантажів, але збираюся будувати великий холодильник у порту. Це майже правда, проте вона киває головою так само, як і раніше.

Цієї ночі Лілі не захотіла близькості, була втомленою та заклопотаною. Нелегко їй дався день із дідусем, тож я ледь торкаючись пестив її плече та волосся, поки вона не заснула. Ще один день у стареньких — і рано вранці нас провели до літака рейсом на Токіо.