ПЛЮС ОДИН

Коли я засинаю,
То думаю про тебе,
Чи побачу тебе?
Якщо ти прийдеш у мій сон,
Я не прокинуся повік.

552 вірш циклу "Пісні кохання"
Оно-но Коматі

Моя історія скаче як блоха, або це я як блоха скачу по історії. Але це правильно, бо якщо описувати кожен день, буде сіре нецікаве оповідання — те, що називають "сірі будні". Та варто взяти з повсякденності найцікавіше і найяскравіше, як хтось навіть може позаздрити насиченому життю персонажа. Ось тільки цікаве та яскраве трапляється зрідка, і, проживши пів року, часом і згадати нема чого.

Життя зовсім не насичене пригодами, і його можна спресувати в кілька років, що з віком і стається. Ми підганяємо час у дитинстві та юнацтві, кажучи: "Швидше б настало літо!" або "Швидше б минув цей дощ!", а потім дивуємося, як швидко летить життя, і виголошуємо у зрілі роки: "Життя коротке, але вимагає купу часу". Так, часу воно забирає багато, тільки на сон йде третина життя.

Мені подобається, що Лілі не підганяє час і насолоджується всім, окрім холоду. Зрештою, у цій країні не буває холодно, а вона все одно примудряється мерзнути. Мені подобається її усмішка, її мудрість. Я розумію, що вона нічим не поступається Сяо, ставши не лише його правою рукою, а й заміщаючи його. Завдяки цьому він став часто зникати у роз'їздах та відрядженнях.

Моя шкаралупа зі зроговілим панциром не стала тоншою, я, як і раніше, недовірливий, хоча й бачу спроби Лілі розворушити мене та витягнути на світ Божий курча, що сховалося в тому панцирі. А день, про який я хочу розповісти, не обіцяв стати особливим, проте особливим усе ж став.

Якщо проїхати цією вулицею повз наш ангар далі, почнуться хащі й дорога почне петляти, підіймаючись угору. Проїхавши ще близько чотирьох кілометрів, можна вибратися на лису верхівку гори. Дерева тут не ростуть, якщо не зважати на пару кострубатих виродків, що якимось дивом виживають на голому камінні.

Це не та гора, що прилягає до міста, це вже друге пасмо, і воно он там ліворуч обривається в море. Внизу — купи гострого каміння та піниста вода прибою між ними. Берег стрімкий і високий, і я обрав це місце для тренування зі стрільби.

Мішені ставлю в бік моря, відстань дозволяє стріляти і з двохсот метрів. Далі за спиною — колючі хащі, які все ж зачепилися за скелі. Ця відстань цінна під час пристрілювання гвинтівок. Зараз у мене пістолети, і я витрачу сьогодні трохи грошей, щоб не забути, як стріляти з лівої руки та з двох рук одночасно.

Марія роздрукувала мені на принтері мішень і розмножила її. А я забив минулого разу пару кілків у тріщини в камінні й натягнув між ними кілька тонких мотузок, щоб повісити мішені. У Марії ж узяв великі канцелярські скріпки, щоб кріпити папір до мотузок.

Роботи в нас зараз немає. Бо вирішив спробувати підняти один із катерів, який ми знайшли, коли шукали літак. Поки що він готується до цієї пригоди. Використовуватимемо те саме обладнання, що й минулого разу. Але, можливо, подовжимо шланги — там глибше. Лілі теж виявила бажання взяти участь у підйомі. Хоч я і не знаю, навіщо їй це потрібно?

— Ти нічого не тямиш у жінках, — гудів Бо, почувши це від мене, — вона, це  зголодніла за коханням сумасбродна незайманка, якій уже час розпрощатися з цим недоліком. І закохалася вона в тебе просто тому, що ти добрий і турботливий. Попався б їй хтось інший, такий само добрий і турботливий, вона б покохала його, але трапився ти. Це твоя карма, відбувай її.

Мені вже вдруге кажуть про карму. Про Марію він, до речі, не сказав жодного слова. Чи він вважає, що це нормально — завести гарем? Плюс мені почала снитися Лілі. Цього ще бракувало! Бачити голу Лілі, що знімає трусики з рожевим бантиком. Чорт! Краще не розвивати тему.

Я чіпляю листки з мішенями одразу за дві паралельні мотузки, щоб їх не задирав угору легкий вітерець. Мішеней сім, і розташовані вони з інтервалом у півтора метра. Мотузки трохи провисають до центру, і мішені посередині розгойдуються на вітрі дужче за ті, що біля кілків.

Стаю навпроти крайньої праворуч мішені, за спиною — джип, на якому я сюди приїхав, навпроти крайньої ліворуч мішені — розкладний брезентовий стілець, а на ньому патрони. Відстань до цілі близько тридцяти метрів. Вправа перша: пістолет у лівій руці, і я біжу до стільця, стріляючи по аркушах. Добігаю і перезаряджаю пістолет.

Йду дивитися пробоїни й закреслюю їх олівцем. Але з іншого, з білого боку. Повертаюся до патронів на стільчику і виймаю другий пістолет. Він трохи меншого калібра. Вправа номер два — біжу до машини і стріляю по мішенях із двох рук. Перезаряджаю пістолети біля джипа і знову йду до мішеней. Помічаю боковим зором рух і різко повертаюся.

М'яко ступаючи, йде між великими каменями, обираючи дорогу, безтурботна Лілі у світлій сукні — тій самій, у якій я побачив її вперше в барі Гами. Вітерець окреслює її тендітну фігуру, облягаючи її тонкою тканиною.

Озираюся — мабуть, її машина трохи нижче по дорозі, тому я і не почув мотора, та й самої автівки не видно. Ну так, тут каміння, тільки джип може пробратися. Вона, привітно усміхаючись, вітається зі мною, і ми разом підходимо до листків на мотузках. Усі кулі в чорному, а чорне коло менше за голову.

— Непогано.

— Це завдяки Усману Халіду, — кажу я, — хочеш постріляти?

— Що за Усман?

— Розбійник один. Він казав мені: "Якщо хочеш поцілити в тулуб — цілься не в тулуб, а в ґудзик на грудях, а якщо хочеш поцілити в голову — цілься не в голову, а в родимку на скроні".