МІНУС ОДИН

So weit mein Leib sich streckt, so weit die gantze Welt
So weit mein Sinn, so weit mein ungebundner Geist
Den kein Gefängnüß hält, den keine Kette reißt
So weit wird auch die Angst, die mich verwirret, hält

"Любов — ціна, важча за смерть"
А. Грифіус

Я зайшов у бар Кінти й замовив світлого пива. Сів за столик у кутку, щоб бачити весь зал. Сьогодні при собі не мав жодної зброї, крім ножа, закріпленого на гомілці. Неспішно пив і відчував, як накочує втома. Швидкою ходою з коридорчика за стійкою пройшла Кінта і зникла за якимись дверима. Схоже, там кухня. Кинула побіжний погляд у зал, але мене не помітила, а я не став її кликати.

Бар був затишний, праворуч від входу навіть висів кондиціонер, але зараз його, мабуть, вимкнули — спека вже спала. На високому стільці неподалік стійки сиділа офіціантка й уважно оглядала відвідувачів, готова миттєво зірватися, якщо її покличуть.

За барною стійкою теж сиділа дівчина років двадцяти семи — тридцяти. Присіла, поки немає роботи, — спробуй-но відстояти весь день на ногах. Нечасто побачиш бармена-дівчину, тим паче білошкіру. Ох уже цей Гама, знає, чим зачепити клієнта. Тихо грала джазова музика. Так, тут безумовно крутіше, ніж у селищі, от тільки цікаво: чи за стійкою теж бронелист і пара дробовиків?

Знову з'явилася Кінта і врешті побачила мене. Вона підійшла й присіла так, щоб не загороджувати огляд залу. Вона помічала вподобання кожного клієнта і закарбовувала їх у пам'яті — інакше не була б хорошою помічницею "носорога".

— Привіт, Алексе.

— Привіт.

— Ти з роботи? Бачу, що втомився.

— Є трохи.

— Попрощатися прийшов?

Я відпиваю з келиха і мовчу.

— Я відчувала, що ти не захочеш бути зі мною.

— Кінто, ти чудова, я тебе не вартий.

— Не тобі про це судити. Це я здуру побоялася забрати тебе в селищі, ти ж був нічийний, а зараз тебе вже не відпустять.

Я знову ковтаю пиво і мовчу. Думаю про її слова. Таке враження, ніби я — річ, яку можуть купити чи передати з рук у руки; ніби за мене вирішують, із ким мені бути, а з ким — ні. Наче мене приручають, а потім знову відпускають на волю. І так щоразу. Напевно, це правда. Хіба Марія вже не приручила мене?

А що робить Лілі, підкрадаючись на м’яких подушечках лапок? Я вже навіть не лякаюся думок про те, що ми можемо стати близькими. У нас уже й теми розмов про стосунки, хоча мені простіше поговорити про зброю.

— Залишишся зі мною цієї ночі? — перебиває мої роздуми Кінта.

— Ти цього хочеш?

— Дуже хочу!

Вона притиснула обидві руки до грудей, і мені здалося, ніби я почув, як калатає її серце.

— Не хвилюйся, я залишуся до ранку і заходитиму до твого бару, якщо дозволиш.

— Дозволю і чекатиму. Завжди.

Знову мовчимо, я п’ю пиво. Ніколи не кажи "ніколи", а в цьому разі — завжди не кажи "завжди". Я народив нову сентенцію. Офіціантка косо позирає на нас. Може, це вона — агент Лілі?

— Багато бешкетників?

— Менше, ніж там. Ти їсти хочеш?

— Хіба що салат із яєчнею, не мав часу перекусити як слід. І хліба не забудь.

— Зараз приготую.

Вона йде, а я стежу, як краплі сповзають на стіл по стінках високого кухля. Спеціально замовив страву, яку недовго готувати, бо справді зголоднів. Мені було ніяково просити їжі в Лілі сьогодні, тому й голодний.

А вона сьогодні й не пропонувала перекусити — я сердився на неї за це. Хоча розлучилися ми так, ніби нічого й не сталося; вона навіть дзвінко сміялася, коли дізналася справжнє ім’я Бо. Але не погодувала — ніби вирішила помститися за ранок. Не в цього коня овес, вочевидь.

Якось мені не по собі, коли починаю розмірковувати. Отрути б мені замість вечері. Це все втома, яка накотилася після того, як спала напруга. Заходять двоє поліціянтів, замовляють щось поїсти і швидко перекидають по чарці, озираючись на двері. Стоять біля стійки і витріщаються на мене. Той, що з вусами, шепоче щось на вухо напарникові — мабуть, про мене.

Я їх не запам’ятовую, а от вони мене, схоже, знають усі. І прізвисько дали — Rifleman. Це після випадку з Гонсалесом. Є й вади у такої слави: у деякі бари, де сидить земляцтво Гонсалеса, краще не потикатися. Мститися вони не будуть, бо робота є робота, але можуть затіяти бійку і без злості, не відчуваючи мстивості — побіжно штрикнути ножем разів зо п’ять.

Повертається Кінта з тарілкою і ще одним кухлем пива. Поліціянти знову витріщаються. Не кожному приносить замовлення сама власниця бару. Я неквапливо їм, Кінта дивиться на мене, підперши підборіддя долонями. Допиваю пиво. Пиво завжди мало високу ціну, бо його везуть здалеку. Мають попит дві основні марки Heineken або тайське Singha. Раніше пиво подавали в цій країні в олов'яних або срібних кухлях, які тримали холод навіть у тропічну спеку. Але це новий бар. Тут скляні келихи на пінту. Однак в кухлі менше ніж шістсот грамів, бо в кожен кидають шматок льоду. І всі поспішають випити пиво доки лід не розтанув. Не кожен день я можу випити майже вісімсот грамів. Сьогодні як в суху землю.