БУДНІ

Улюблена робота — це те, що принесе тобі насолоду і радість, не зрадить і прогодує, втомить і відкриє нові обрії. У будь-якому разі вона краща за відпочинок чи коханку, але не краща за кохану жінку.

О. Моя

Усе, що говориться до слова "але", можна спокійно відкинути.

(Відома сентенція)

— Трухани сушиш? — до мене у відсік, постукавши, заходить Ганс.

— Не весь же час "шмуляти дракона", іноді й нічні полюції навідуються, — кажу я і знімаю з мотузки, що натягнута упоперек кімнати, кілька трусів, кидаю їх у шафу на свою полицю.

Мені цікаво, чому Ганс вирішив зайти до мене?

— А ви з Бо як цю проблему вирішуєте? – спитав я для зав'язки розмови.

— Так само як і ти: плачемо білими сльозами насолоди і перемо труси.

— Жартуєш?

— Ні. Але щоб відігнати думки про жінок, Бо тягає штангу до сьомого поту, а я паяю щось складне. Допомагає від зайвих фантазій.

"Підібралися до пари", — думаю я, згадуючи інтонації, з якими це казала мама. Чому ж все-таки подібне до подібного тягнеться й липне? Ми втрьох чимось схожі, і навіть Марі не надто відверта, принаймні зі мною. Усе приглядається, нишком скануючи мене. Кілька разів помічав її уважний погляд, коли раптово повертався до неї. І як тут у долю не повірити? Чи це ми самі захотіли зібратися тут? Навіть смішно припускати. До речі, щодо Марі:

— Гансе, а Марі у вас табу? Тобто недоторканна?

— Ні, - стенув він плечима, -І взагалі, ми не одинаки і до своїх дівчат іноді ходимо, у бордель неподалік. Адже і ти не хочеш, щоб про тебе думали, ніби ти "задньопривідний"?

— Коли ти сказав "дівчата з борделю", то мав на увазі постійних?

— Так. Це, звісно, не гарантія захисту від болячок, але якось спокійніше і звичніше, коли тебе розуміють без слів. А моя каже, що любить мене. Одружився б, якби не це життя, але я нічого не можу їй запропонувати. Вона працює там прибиральницею: пере, ну і ще на побігеньках.

"Дивно, — подумав я. — Ганс такий відвертий зі мною". Я думав, його дівчина з тих, що торгують собою. Що, і справді одружився б? Я уважно дивлюся на нього. Не уявляю Ганса у кріслі-гойдалці на веранді, в оточенні маленьких Гансиків, адже він постійно чимось зайнятий. Може, він, як і я, збирає гроші, мріючи відкрити свою маленьку справу? Запитати його, чи що? І що це може бути? Напевно, щось пов’язане з паяльником і радіоелектронікою.

— То що порадиш щодо Марі?

— А що тобі порадити? От наприклад Бо з нею ніколи не буде. Вони одне одного надто давно знають, і тримають дистанцію. Не зможуть, так би мовити, переступити психологічний бар’єр. А мені вона не подобається, мені до вподоби маленькі й чорняві. Ледве уявляю, що зможу Марію підняти на руки й покрутити, як моє маленьке бісеня. Якщо вона тобі до смаку, то можеш спробувати, але потім не плач. Закохається — не відпустить.

— Похмура перспектива. То навіщо ти зайшов?

— Є робота. Йдемо до Таїланду: у морі скидаємо вантаж, щось беремо натомість, доставляємо Сяо, він платить.

— Отже, обмін у морі. Знадобився б кулемет.

— Не це головне. Обмін у територіальних водах, а в них закони щодо наркоти... Коротше, нас розстріляють за таку партію.

— Не можуть подалі в море вийти?

— На завантажених пірогах?

— А як же ми їх у морі знайдемо в темряві? Ракети, чи що, пускатимемо, щоб митниця одразу побачила?

— Ось задля цього я й паяю, замість того, щоб по шинках сидіти.

— Коли пливемо?

— Пливе гівно! О четвертій вечора вийдемо, тож поспи. І не здумай при Бо сказати "пливемо", впадеш у його очах на дно найглибшої западини до скону віків. Моряки по морю ходять!

— Угу.

Я з’їв локшину швидкого приготування із зеленню і ліг спати, запнувши штору на вікні й поставивши будильник на двадцять хвилин на четверту. Снилося, ніби я йду морським дном, а мексиканці, що взялися невідомо звідки, стоять там у сомбреро та пончо. Їхні ноги — у каструлях і тазах із бетоном; вони навперебій кажуть мені, випускаючи з рота бульбашки: "По морю ходять!". Пончо при цьому розвіваються, а сомбреро вони притримують руками, посміхаючись у невеселі вуса. Потім я почав відмахуватися від зграї риб і прокинувся від пікання будильника. Ненавиджу цей звук, але за це й люблю свій годинник — навіть мертвого підніме, щоправда, роздратованим.

Умився водою, що мляво текла (напір іноді падає), і дістав із сейфа М16, триста набоїв до неї та свій "Спрінгфілд" сорок п’ятого калібру — про всяк випадок, для ближнього бою. Просто і зі смаком, нема чого хизуватися. Не думаю, що знадобиться більше трьохсот набоїв, але от гранатомет я б узяв. Йшов коридором, коли відчинився відсік Бо.

— Візьми та одягни, — я ледве не впустив безрукавку, яку він мені кинув. Бронежилет. Не знаю, якого ступеня захисту і що він може витримати, але з Бо сперечатися не варто.

— Бо, гранатомет би нам узяти.

— Я візьму.

Проходжу повз стійку в офісі, мене проводжає задумливим поглядом Марія. "Теж мені, Марі", — фиркаю я про себе. Могла б і справжнє ім’я сказати — що може змінити одна літера? Мовчки підіймаю в привітанні руку. Вона каже: "Good luck!", я відповідаю українською: "До дідька!". Тут усі розмовляють сумішшю різних мов, вкраплюючи слова то з однієї, то з іншої, і всі одне одного розуміють.