БАР НА КРАЮ ЗЕМЛІ

Так гучно! І годинник і комар,
Перо й думки - нечутною ходою.
Вже ніч, а я згадав брудний той бар,
Де гаяв час за пивом і їдою.

"Бар" О. Моя

Я сидів на скрипучому стільці, у якомусь брудному барі на краю Землі. Там збирався усякий набрід з авантюристів усього світу. Це якщо не рахувати неймовірно вишукано одягнених для цих місць трьох дівчат з ідеальними фігурами — особисту власність відомих місцевих авторитетів. Вони зверхньо поглядали на інших і заради власної втіхи понтувалися, знаючи, що до них ніхто не ризикне підійти.

З-під волосся, що звисало на очі, я помітив, що вони глянули на мене кілька разів. Та байдуже, мені навіть не цікаво, що вони про мене кажуть. Треба б уже зайти до китайця на сусідній вулиці й поправити зачіску, а ще не завадило б вимити голову, бо дні тут спекотні й волосся швидко стає неохайним.

Згадався недоречно Гена Акименко та його засмальцьований чуб до підборіддя, спогад із минулого життя чи, може, позаминулого? Касети для гоління теж скінчилися, а Гуанг у своїй крамниці заламує за них грубі гроші, доводиться голитися раз на три дні, не ходити ж зі смердючою жирною бородою, як ці покидьки за столиком поруч.

"Чого вони дивляться на мене? Шльондри!" — думаю я й автоматично відпиваю пиво з високого скляного кухля. Пиво все ще прохолодне, втім, я навіть не знаю, скільки я сиджу тут, хвилину чи ціле життя. Більше схоже, що ціле життя, але пиво ще не нагрілося і не перетворилося на огидне пійло.

"Їхній долі не позаздриш, — спадає чомусь на думку, і хтось інший ставить зсередини мене питання: "А що, можна позаздрити твоїй?" Ну, принаймні, вони не знають, коли можуть набриднути своєму господарю. Коли він захоче поміняти їх на свіжішу красуню, привезену звідкись здалеку. Там пам'ятається (наче уві сні) є цивілізація, і не вбивають просто так, а люди ходять без зброї.

"А якщо Габріель вижене свою коханку?" — розмірковую я і кидаю погляд крізь своє волосся, що звисає з чола, на чорняву, трохи повну мулатку. Вона якраз сидить обличчям до мене, усміхається своїми ледь вивернутими губами і її груди без бюстгальтера здригаються щоразу, як вона поправляє довге чорне волосся, в яке біля вуха встромлена квітка. Кажуть, вона любить співати й танцювати.

У кращому випадку він покаже їй на двері й скаже: "Геть!". Так, Габріель небагатослівний і вдруге він повторювати не буде, а, найімовірніше, розлютиться і дістане пістолет. А може й не дістане, а здасть її в найдешевший притон, де є тільки зношені дівчата з наркотичною каламуттю в очах.

Селище невелике, усього хатин триста, з три десятки дорогих будинків, серед яких десяток — будинки терпимості. Це не рахуючи зовсім страшних халуп, де копошатся парії в диму опіуму чи гашишу, чи що вони там курять насправді? Там довго не живуть і похорони прості — тіло скидають у мілку річку, і воно служить кормом тварям, що мешкають у ній.

"А їй же всього двадцять, може, на рік чи два більше. Але аж ніяк не більше двадцяти чотирьох, тут швидко дорослішають", — розмірковую я про повненьку красуню Габріеля, — "А я у двадцять був ще геть дурний. Мав рацію мій батько". Бар був повний покидьками. Заповнений, можна сказати, але вільні столики лишалися, та й за зайнятими сиділи часом по одному — по два.

"Я що, вважаю себе кращим за них?" — із подивом ставлю собі питання, продовжуючи похмуро роздивлятися крапельки на запітнілому келиху. Чому так зверхньо — "покидьки", чим я кращий за них? Утім, ні. Не треба в цьому копирсатися, інакше здохнеш. Треба б поїсти, але не хочеться, спекотно. Підлога брудна, запахи від підгорілого на кухні м'яса, сигар та спирту. Це через розбиту пляшку дешевої випивки.

Я був тут на особливому рахунку, мене остерігалися чіпати, але одразу я цього не зрозумів, знадобився деякий час. Я уникав спілкування з тими, хто тут сидів зараз, близьких знайомих не було видно. Хто я такий? — запитаєте ви. Курча, яке зрозуміло, що шкаралупа надто крихкий притулок, і я почав нарощувати панцир поверх шкаралупи, як черепаха нарощує свій.

Мій панцир, як і в черепахи, — це мої ребра, мої кістки, що здіймаються вище ніжного м'яса, яке чомусь багато хто намагається спробувати на смак. Я несмачний. І взагалі не мені пред'являти претензії до Боженьки, досі ж живий, і, слава Богу. Дякую, що не гірше.

Я відчував гидливість до всього навколо, втім, стіл був хоч і старий, але не липкий, і в цьому я переконався, провівши по ньому долонею. Та й лак ще не стерся по краях з його темної дерев'яної поверхні. Навпроти мене стояв високий кухоль пива, це було дивно, звідки тут високий кухоль? У пивних, що лишилися в моїй пам'яті, кухлі були товстими та пузатими, а цей був високим і піна вже опала або її було небагато із самого початку.

"Де я?" — пролунало в голові якось безпорадно, ніби раптом несподівано прокинувся в незнайомому місці. Тепло, з даху стирчать якісь сухі палиці з листям, вони й утворювали дах. Десь на задньому плані крутилася думка, що то пальмове листя. Дверей не було, просто в загорожі з жердин, оббитих дошками, був отвір, і через нього заходили всередину, як у салунах на дикому заході.

У мене жодного разу не виникло питання: "А як закривають цей бар на ніч, і чи закривають його взагалі?" Ночами я намагався знаходитись вдома, під москітною сіткою в гамаку. Можна було спати й на підлозі, але після того, як я провалявся кілька днів з температурою через місцеву багатоніжку, яка перелізла вночі впоперек моїх ніг, я купив гамак. Моя господиня, примружившись, щебетала, що це буває рідко, але я відтоді не спав на підлозі, а лише в гамаку.