СІМДЕСЯТИЙ КОРДОН

"Прости меня ты, мать-культура,
И вы простите, господа.
Молчи, моя самоцензура!
Нет! В жопу, в жопу, прям туда!"

"Потрібні слова" Тімур Шаов

— Іди ти в дупу, — обмахуючись віялом, промовив сірий тип, закутаний у чорні крила, при цьому його довгі ноги лежали на столі власника того столу. Господар лагідно усміхнувся у розлогу бороду. Його аж нітрохи не зачепили образи співрозмовника. Оте віяло йому було насправді не потрібне, але він продовжував ним обмахуватися.

— Не забувай, що ти всього лише моя копія, і моє терпіння не безмежне, — виважено, роздільно промовляючи слова, сказав поважний дід, що сидів навпроти сірого.

— Мільярд триста п’ятдесят п’ять мільйонів шістсот вісімдесят чотири тисячі сімсот шістдесят п’ять.

— Невже я стільки разів нагадував тобі про те, що ти моя копія? — щиро здивувався господар кабінету й добродушно посміхнувся у білу бороду, — хм-м, десь по разу на рік.

Він задумливо відкинувся на спинку крісла, і воно зарипіло.

— Ось до чого призводить демократія, — продовжив він, як і раніше, усміхаючись, та хитаючи головою з боку на бік, наче засуджуючи, — не всі мають талан правильно оцінити її свободи та можливості.

Проте промінчики зморщок біля очей виглядали цілком природно та весело, хоча сарказм та іронія і чулися в його голосі. Це було дивне місце. Під ногами співрозмовників неправильною плямою розтікався інтарсійний лакований паркет. На ньому явно недоречно стояв масивний стіл із тумбами по краях. Ні стін, ні вікон не було, і незрозуміло – що слугувало джерелом приглушеного освітлення. Можливо, велика зірка, що дрейфувала неподалік.

Навколо грав барвами космос, і знову ж таки, було незрозуміло, звідки в чорноті космосу стільки яскравих фарб, що перетікали з одного кольору в інший. Виднілися галактики з точками зірок, і це видовище було тим дивовижнішим, що, придивившись до якоїсь зірки, спостерігач наче наближав її до себе. Вона ставала яскравішою та чіткішою. А в найближчій галактиці можна було розгледіти й планети, що оберталися навколо своїх сонць, варто було лише трохи зосередитися. Та якби господар чи гість захотіли відійти від столу на кілька кроків, у них під ногами в той же момент виник би такий самий паркет, із продовженням узору на ньому.

Втім, сидячи у кріслі й трохи нахилившись назад чи вбік, можна було побачити зірки, які знаходились під тими, хто вів цю бесіду. Простір біля них заколивався, і вони мовчки подивилися в той бік.

— Що означає цей вислів? Ви лаєтеся? – пролунало в їхніх головах.

— Моя супутниця не в курсі місцевих термінів, — вибачливо вторгнувся в їхню свідомість другий голос.

— Вітаю вас на сімдесятому рівні! — схопився з-за столу і почав розкланюватися господар. І навіть сірий тип, піднявшись зі свого крісла, кивнув головою.

— Так, напевно, мені доведеться увібрати місцевий фольклор, щоб із розумінням сприймати ваші образи та жести, — сказав перший голос, — то з чого ж почнемо?

— Напевно, з форми. Тільки маючи форму, можна зрозуміти, що таке ось те слово, яке застосував мій помічник! — бадьоро забасив господар воркуючим голосом, — і оскільки він одночасно куратор одного зі світів цього всесвіту і, як на мене, одного з найвдаліших світів, то пропоную тобі прийняти форму першої красуні цього цікавого світу. Аналогічне можу запропонувати й твоєму супутнику.

— По-іншому й бути не повинно, — лагідно, але з легким холодком байдужості, відповів перший голос на непомітні лестощі господаря.

Та й що можна було чекати від сімдесятої копії, окрім бажання виконувати незначні забаганки високих гостей. Простір знову змінив фізичні властивості, набув неясних обрисів. Потім від ледь помітної неясної, напівпрозорої маси простяглася тонка нитка, доторкнулася до сірої постаті в неохайних крилах. Можливо, через них цей персонаж і здавався сірим, схожим на кажана.

— Покажи мені форми й дай розуміння вашого жаргону, — знову ж таки лагідно промовив голос, але це був наказ. Сірий знову схилив голову і деякий час простояв так, поки інформація вбиралася цією безсмертною субстанцією, що коливалася поруч із ним. Від другого невиразного образу також простяглася нитка і теж припала до сірого незнайомця.

За кілька миттєвостей поряд із ним, із загуслого простору виникла оголена жінка. За земними мірками — надзвичайної краси, із золотавим, хвилястим, майже до самої підлоги, волоссям. Неподалік проявився прекрасний юнак, також оголений, але в крилатих сандалях. У юнака привертали увагу блакитні очі, що мерехтіли невідомим світлом. Позаду них, знову ж таки, простір став каламутним, і утворилося два зручні м’які крісла, в яких вони недбало влаштувалися, мало не одночасно вказавши господареві та сірому типу на їхні сидіння плавним рухом рук.

Ті мовчки сіли. Один за стіл, другий навпроти столу, трохи боком, але ноги на стіл не поклав. Ще за мить простір навколо гостей знову згустився і сплівся в тонкі білі хітони, що прикрили їхню наготу. Господар, трохи вирячивши очі й нахилившись уперед, нетерпляче совався на своєму кріслі. Він всім своїм виглядом показував, що йому хочеться почути коментар богині такого високого рангу – все-таки третя копія Предвічного.

Венера вже засвоїла умовності місцевих жестів і фраз і, очевидно, навмисно зволікала. На задньому тлі ледь помітно заграли відтінками звуки, кольори та аромати. І були ці мелодії, запахи й барви взяті Венерою з інформації про Землю, що мало потішити і господаря, і сірого типа. "Сказати їм про потворність цих образів і дику простоту звуків і запахів, не кажучи вже про убогість відтінків, буде за мірками цього всесвіту непристойно", – розмірковувала Венера, злегка скосивши око на свою витончену кисть і сприймаючи її як людина, у якої раптом виросла куряча лапа. "А вже говорити про будову організму загалом і зокрема, – тут вона поправила думкою складку матерії, що тиснула промежину, і додала на середній палець руки хитромудрий перстень із синім сапфіром, – і зовсім не варто. Розпитаю-но я їх про задумку, однаково нудно сидіти одній, цілі тисячоліття у просторі, де немає нічого визначного, крім мене самої!"