ДИВНА РОЗМОВА

Знаю чоловіка у Христі, що чотирнадцять років тому  був узятий до третього неба. І знаю про такого чоловіка , що він був узятий у рай і чув невимовні слова, яких людині не можна переказати.

Друге послання до Коринтян святого апостола Павла, Гл. 12, Ст. 2–4

— Що, пліткарю, невже дізнався щось таке, чого не знаю я?

— Хтозна, хтозна…

— Ну-у, викладай!

Звичайна земна людина не зрозуміла б, що цей діалог дійсно мав місце, навіть перебуваючи поруч із тими, хто говорив. Найімовірніше, вона б навіть і не здогадалася, що поруч із нею хтось є. Як же описати словами те, що описати неможливо? Дві енергетичні субстанції, змінюючи форму й забарвлення, зависли у просторі, яке було створене однією з них. Неможливо було визначити межі простору, воно переливалося видимими й невидимими відтінками спектра в якомусь хитромудрому темпі та ритмі.

Воно пахло чутними й невловимими запахами й ароматами, воно звучало всіма тонами й частотами звуку, воно мало різну температуру в різних точках. Неможливо було усвідомити, чому це так влаштовано. І якби сторонній спостерігач із людського роду піддав аналізу спектр світла, він би побачив, що навіть чорнота в цьому просторі мала різноманітні відтінки та властивості. І прошу, не читайте мені лекцій на тему: "Чорнота – це відсутність світла".

На аналіз лише одних змін кольору протягом земної секунди могло б піти багато років. Що вже тут говорити про все різноманіття, ні, вакханалію звуків, нюансів емоцій та інших, уже недоступних людському мозку й органам чуття, відчуттів і чинників, що мали місце в тому просторі. І це була просто забаганка господині. Не було жодного прихованого сенсу в усій цій симфонічній какофонії. Простіше було б сказати – наколо було все і навіть більше "всього". Спробую все ж передати ту безсловесну розмову, використовуючи знайомі нам слова, і терміни.

— Ти знову приніс свіжі плітки про цього, як його там, Яхве?

— Сімдесятий рубіж не такий вже й далекий.

— Не перестаю дивуватися, що Перші й сам Непізнаваний дозволили цей експеримент.

— А їм однаково немає чим займатися, окрім спроб пізнати самих себе.

— Я чула, що подібні  досліди є скрізь навколо нас, але дійти до дурості створення того, що саморуйнується, а потім самовідновлюється, – це могла придумати лише така сімдесята копія, як цей Яхве.

— Афродіто, але ж ми теж лише треті від Першого й експеримент Других після нього, – спокійно відповідав байдужим голосом її співрозмовник.

— Мені це нагадувати не треба! І попрошу називати мене Венера! Ім’я Афродіта мене просто бісить. Я ж не називаю тебе Гермесом або Тотом, мій славний Джехуті.

Гнівно виголошені слова вмить змінили структуру простору навколо них, звуки й барви почали змінюватися швидше й жорсткіше, температура помітно впала, а темрява у спалахах барв місцями стала непроглядною. Меркурію було байдуже, яким із його імен його назвуть, але якщо збираєшся сперечатися з жінкою, потрібно спершу подумати, що важливіше – істина чи спокій.

— Що вдієш, Другі після Початкового вирішили провести дослід і створили Третіх – копії з вузькою спеціалізацією. Щоб ми не розтрачували життєву силу, даровану нам Першим, на ті питання, які нас не стосуються і знаходяться за межею нашої компетенції.

— Я чула, що Других спершу було тринадцять, але коли Початковий спробував дати тринадцятому життєвої сили більше, ніж іншим, – той розпався на окремі іскри, що заповнили весь простір, у якому це відбувалося.

— Це так. Але знаєш, що кумедно – він був першим із тринадцяти копій Початкового і не мав статі, як і всі інші дванадцять. І відтоді ніхто не ризикує з числом тринадцять.

— Яка дурість, якщо правда те, що він був першим, а не тринадцятим!

— Хтозна, хтозна…

— Хай там як, але було помічено, що всі наступні копії гірші за своїх творців. Не може копія бути кращою за оригінал…

— Однак сімдесята копія вирішила, – перебив її співрозмовник, – що творіння може перевершити творця, і попросила дозволу на експеримент. Йому дозволили створити відмінний від усіх всесвіт, відгороджений від Першого сімдесятьма просторами.

— Меркурію, тобі, звісно, відомо більше, ніж мені, але і ти теж не можеш знати всього того, що знаю я. Не мудруй!

— На те вона і вузька спеціалізація, щоб знати у своїй галузі більше за інших.

— То що цей сімдесятий створив?

— Якісь дивні згустки тимчасово стабільної матерії з іскрою в середині, дарованою Першим.

— Матерії?

— Так, він багаторазово переробив енергію, перетворивши її на щось нестабільне, що досить швидко розкладається і розсипається. Вдихнув в це творіння по іскрі від Першого, давши тим самим прагнення до пізнання.

— І що ж ці іскри?

— Хіба ти не бачила їх, пролітаючими через сімдесят просторів у простір Першого?

— Бачила, але це відбувається так рідко, що в декого увійшло у звичай загадувати бажання, побачивши цю іскру.

— Яка моторошна дурість, – засміявся Меркурій, – невже ти чи ще хтось може чогось бажати, адже все, що ти хочеш…