Розділ 48. Безкрай

Синя та безкрая пустка оточила мене з усіх боків. Я була водночас і єдиним цілим із безмежним простором, та чимось іншим, відокремленою частинкою пазла, що мчить нескінченністю, та намагається знайти своє місце серед мільярда можливих варіантів.

Мені здавалося, що я обов’язково маю знайти це місце. Ба більше, щось у моїй свідомості настирливо пробивалося назовні. Ніби сон після пробудження. Чим дужче я намагалася пригадати, тим дужче він забувався.

Зненацька я почула голос.

— Ніє, — кликав він. 

Що таке це “ніє” я не знала, однак помчала на голос, як корабель мчить на світло маяка. Хай би що не чекало на мене за тим покликом, я була певна, що зможу завдяки йому віднайти своє місце в мільярдній купі пазлинок.

Темінь простору розірвалася. Сяйнисті зірки оточили мене зусебіч. Однак потрібна була тільки одна. Повільно я з’єдналась із промінням золотистої сфери, допоки не стала єдиним цілим зі світлом. 

Від великої кількості сяйва, моя свідомість потускніла, а потім зовсім застигла. Я пробиралась далі все повільніше, відчуваючи як безформна субстанція, що літала всесвітом, чомусь почала набувати форми.

Чим чіткішим ставало моє тіло, тим повільніше я могла рухатися. Коли дивним звуком мої кроки відлунювали від дзеркальної поверхні, назустріч вийшов молодий чоловік.

— Ніє, — його голос знову залунав, ніби спогад з забутого сну. 

Навколо великі світлі стіни, здавалося, не мали меж. Відчувала себе піщинкою, у порівнянні з тією безмежністю, що сповнювала мене до того, як я відгукнулась на поклик.

Схиливши голову набік, я придивлялась до чоловіка. Його блакитні очі сяяли. Він ступив уперед, простягнув до мене руку, а потім знову опустив.

— Ти пам’ятаєш мене? 

Я примружила очі, намагаючись згадати. Щось важливе було в тому сні, що вислизав з моєї свідомості. Щось пов’язане із хлопцем, що покликав мене. Але що?

Зітхнувши, похитала головою.

— Нічого страшного, — швидко заговорив він, але плечі його понуро опустилися, — ти зможеш згадати. Річ у тім, що наші з тобою переходи відбувались по різному, тож… та про це потім.

— Що таке “ніє”? — спитала я, дивуючись звучанню власного голосу.

Хлопець ступив на крок ближче до мене.

— Це твоє ім’я. Нія. Таким чином я кликав тебе!

Він підійшов достатньо близько аби своєю рукою доторкнутися до моєї. Цей дотик був незвичний. Я підскочила на місці та відступила на крок назад.

— Вибач, — прошепотів він. — Я не хотів тебе налякати.

— Навіщо я тут? — я відступала, озираючись.

Захотілось знову відчути волю безмежного всесвіту.

— Бо хотіла, щоб я знайшов тебе.

— Ти допоможеш мені знайти своє місце? 

— Якщо ти дозволиш.  

Хлопець наблизився до мене обережно, неначе я могла зірватись умить, як метелик із квітки. Він посміхався, однак очі були сумними. Начеб-то знову волів узяти мене за руку, однак передумав.

— Якщо ти дозволиш, — повторив він, — я розповім тобі все. А потім ти зробиш вибір та знайдеш своє місце.

 Я кивнула. Хлопець покрокував уперед сяйнистим коридором з нескінченними стінами. Ідучи за ним, я озиралась, шукаючи вихід назовні, та не знаходила. Чомусь була певна, що зумію знову злетіти, якщо захочу. 

Ми прямували у серце цього світлого палацу. Коли врешті решт спинились біля безмежних розсувних дверей, хлопець обернувся. 

— Боїшся?

— Ні.

— Ходімо, на нас чекає безліч справ.

Двері переді мною роз’їхались у різні боки, відкриваючи нове джерело світла та знань. Я обрала крок назустріч цьому шляху. Крок у невідомість, що мав би допомогти мені знайти своє місце у Всесвіті.