Розділ 46. Ірбіс. Прощання

На похороні зібрались люди. Навіть Лідія пустила сльозу. Валентин, батько Нії, здавалося, й досі не вірив, що його донька втрачена назавжди. Як виявилося, вони об’єдналися та підтримували наші війська на північному напрямку.

Максим не з’являвся і я не ставила йому це на карб. Після тієї битви все змінилося. Нас із ним перевели у підрозділ до Михайла. Максим ніс службу у легіоні. Утім я бачила, що його було зламано. Так само як і мене. І так само як і я він шукав забуття у своїй роботі.

Кіль мав відновлювати поселення мокравин на Харківщині. Вони втратили вождя. Однак разом із лісничими Іріани зберегли в безпеці кордон.

— Прощавай, — прошепотіла я, звертаючись до полеглої подруги. Й поспіхом пішла з кладовища. Кіль лишився на місці, сльози текли його округлими щоками. 

Дісталася автівки та сперлась на неї, склавши руки та торкаючись чолом металевого даху.

— Єво, — почула голос з-за спини.

— Євгене, — випросталася, проклинаючи сльози, що бриніли сріблом на очах.

— Ти як?

— Хріново!

— Я також. Мене усунули з корпусу.

— Співчуваю!

— Не бреши, — посміхнувся він сумно, — ти ту організацію ненавидиш.

— Там самі брехливі боягузи! 

— Ну от, тепер мені полегшало.

Кутики моїх губ ледь смикнулися вгору, та вмить опустилися, утворивши тонку пряму лінію.

— Що робитимеш? — хлопець впритул наблизився до автівки, спершись на неї рукою.

— Повернусь до роботи. Зло й досі існує, пам’ятаєш?

Євген кивнув.

— Що ж тоді, бувай, — я відчинила дверцята автівки. 

— Я… — хлопець набрав повні груди повітря. 

— Не треба, — обірвала сухо.

У його очах промайнув біль, що на мить викликав у мене напад сумління. Захотілося розповісти, як я шкодую про те, що його життя зруйноване, як мені не подобається, що сили, вищі за нас, призначили його мені в напарники силоміць, не спитавши.

Мені такого дарунка не треба. Я не дозволю річці вирішувати за мене. 

Кіль підійшов саме вчасно, аби напружене мовчання між нами розірвали його шморгання та обійми з Євгеном на прощання.

Двигун завівся. Це завжди діяло на мене заспокійливо. Ми з Кілєм рушили додому. У бокове дзеркало я бачила, як хлопець стояв нерухомо, проводжаючи нас поглядом.

Серце стислося від дивної туги. Та я знала, що мені робити. Окрім завдань, що мали надійти від легіону, у мене були власні цілі. Першим у списку був Мік, другим Фейнріх. Жодного з них не бачили після битви. Вони були в складі війська, що йшло зі сходу. Усвідомивши свій програш, вони втекли та зачаїлися. 

І тепер мені лишалося знайти їх та знищити. За Дена, за Нію за нас із Євгеном! Я міцніше стисла кермо. Педаль газу слухняно опускалася додолу. Ми їхали додому…