Розділ 45. Вибір 4

Світло почало розливатися навколо мене. Я випросталася та вийшла з укриття. Відпускала весь біль, що буяв усередині. Сила моїх емоцій єдналась із сагарісом. Сяйво зростало.

Гнів, сором, лють… Простір навколо мене закружляв. Проєкція демона сіпнулась, однак він продовжував дивитися на мене очима повними жаху.

Темні істоти, що були найближче до мене починали гинути. Розтавати у вогні з яскравого світла. 

Тоді зненацька з’явився Максим. Я здригнулася, однак не опускала зброї. Ден закрив небо, а я маю очистити землю. 

— Ніє, — Максим почав говорити до мене. 

Та мені не можна було відволікатися. Не можна було спинятися.

— Ні! Ти цього не мусиш робити! — Максим стояв навпроти, простягаючи руку вперед. Його очі прорізали сяйво від сагаріса та обпікали моє серце.

Він хотів схопити мене або зачаклувати, однак магічне поле, що утворювала чарівна зброя, неможливо було подолати. Тілом нестримно неслись потоки енергії. Сльози обпікали очі. Я знала крок, що мала здійснити, але знала й те, скільки болю він принесе Максимові.

— Спинись, Ніє! — крикнув він, — Ми з тобою знайдемо інший шлях. Ми завжди знаходимо!

— Це і є інший шлях, — мовила я ледь чутно. 

Максимові очі округлилися чи то від страху, чи то від здивування, неначе він розчув мої слова крізь галас, що лунав навкруг. А, можливо, він прочитав по губах, чи побачив щось у виразі мого обличчя. Так чи так, він знав. І не міг прийняти це знання. 

У коло дії сагарісу істоти, що служать імператору, підступитись не могли, кожен, хто переходив межу, згорав у яскраво-золотому сяйві. Однак там, за межею, продовжувалось кровопролиття. Я не могла бачити, однак відчувала.

Кожна клітинка мого тіла сповнювалась тваринним острахом, пронизувалась пекучим болем. У певну мить я перестала відчувати, хто з чийого боку випромінював більше гніву. Усе змішалось в одне місиво з ненависті та жаги помсти, з пекельних тортур.

Це свавілля не могло тривати довго. Відчувала, що повинна зупинити колесо, яке несеться та змітає на своєму шляху все.

Артвід мав нахабність підійти ближче використовуючи проєкцію свого тіла, якій магія сагарісу не могла завдати шкоди.

— Ти! — крикнула я, — Це ти все влаштував! 

— Те, що відбувається — це природа всіх живих видів, боротьба за ресурс!

— Брехня!

— Я тобі ніколи не брехав. І не брехатиму! Відпусти сагаріс, доки ти не втратила над ним контроль. Битва закінчиться так, як закінчиться. Ти вже зробила більше, ніж більшість пернатих представників так званого світла.

— Артвіде, — посміхнулась я, уклавши в посмішку всю зневагу на яку була спроможна, — ти мене недооцінюєш! Я не втрачаю контроль! 

Артвід стиснув зуби так, що я мало не чула їх скрегіт. 

— Гаразд, Ніє, — від звуку свого імені, що він вимовив, сироти вкрили шкіру, — ти й справді опанувала цю диковинну зброю. Але ж ми обоє знаємо, її сила надто велика для людського тіла.

Я мовчки продовжувала розширювати поле, сподіваючись досягти якомога більшого радіуса.

— Якщо не спинишся, ти загинеш! Подумай про своїх батьків. Про свого любого янгола!

Мигцем глянула на Максима. Він і досі стояв неподалік, спостерігаючи. Біль, що проявився на його обличчі, провиною стискав моє серце.

— Шансів на те, що твоя душа збереже пам’ять про земне життя майже немає. Навіть, якщо ти обереш шлях воїна, ти вже не зможеш згадати Максима. І житимеш, так ніби його ніколи не існувало. 

— Він змусить мене згадати, він змусить, — шепотіла я сама собі. Краплі поту стікали моїм обличчям, я відчувала їхні тонкі струмочки. 

Сфера дії сагарісу збільшувалась. Обличчя демона чомусь не зникало. Хоч він і мовчав. Потоки сили вібрували, скручувалися та розросталися навкруги. Енергія, що проходила мною, поступово збільшувалась, мої ж власні сили полишали мене.

Обережно спустилась на коліна, не відпускаючи сагаріс. Знала, що зможу ще протриматись. Бодай трішки. Краєм ока я помітила, як Максим рвався крізь кола енергії, що оточили мене, та не міг їх подолати. 

Артвід збентежено опустився поряд. Мабуть, хвилювався за свою армію.

— Ніє, спинись, — мовив він, — воно того не варте!

На мить мені й справді стало шкода, та змінювати рішення я не збиралась. Дивний спокій розлився теплом по тілу. Я поглянула в очі ворогу. Невже це останнє, що я побачу? Такі яскраво сині та сяйнисті, як у хлопця з минулого Яри.

Потім поволокою біле світло затьмарило мені розум. Доки не зникло повністю. Разом з людськими очима демона та нелюдським криком янгола.

Усе стихло.