Розділ 45. Нія. Вибір 3

Того вечора Денея до нього не зайшла, відправилась кудись у справах. Артвіда більше не прив’язували, вважали занадто слабким для втечі. Песиголовець, що мав стерегти хлопця, ліниво колував поруч.

— Як воно? — спитав Артвід, підходячи до дверей у клітці.

Песиголовець нерозбірливо щось загарчав.

— Як воно бути песиком на прив’язі? — не вгавав хлопець.

Монстр завмер.

— Ти такий слухняний песик, — насмішкувато провадив своє Артвід, — мабуть, вона погладить тебе за вушком.

Песиголовець загарчав сильніше та вдарив по клітці ногою. 

— Бити мене в клітці легко, — ошкірився хлопець. — А якби справа дійшла до битви сам на сам?

Він вказав рукою на замок.

— Я б тебе звалив!

Звір мало не завив від злості. Зірвав замок з клітки. Як тільки двері виявилися незапертими. Артвід з усіх сил ринувся на волю, вдаривши дверима песиголовця, понісся в бік лісу.

Він біг та біг, не озираючись. Не знаючи, чи за ним не кинуть гонитву. Добігши Дніпра, напився з річки та викупався, сподіваючись змити запахи. І знову біг. 

Картина мінилася. Безсилий хлопець повернувся до батька. Та замість одпочинку, осідлав коня. 

— Вона вже тебе поховала, — прошепотів цар.

— Байдуже! Мені потрібно дістатися до неї раніше за них, — тільки й мовив хлопець. 

З ним поїхало кілька воїнів, покинувши схвильованого правителя. 

Коли дісталися місця битви, обличчя Артвіда сполотніло. Він побачив Яру. Вона стояла в оточенні сяйва. Сила сагаріса нищила істот, військо завмерло, спостерігаючи за тим, як вона долала орду темряви. 

Артвід бачив хлопця, що намагався докричатися до неї. А потім світло зникло. Пришпорив коня та наблизився до Яри. Нерухома дівчина, волосся міддю розлите на тьмяній зелені. Сагаріс лежав коло неї. 

Більше Артвід не бачив нікого, тільки її чарівне волосся та ніжне обличчя. Опустився на коліна. Крик, що вихопився з нього, коли провів рукою по її обличчю, був схожий на звіриний. Хлопець здійняв її тіло, тримаючи в обіймах та омивав сльозами її обличчя.

Картина з минулого зникла. Я повернулась до шуму битви. Темні істоти проривались крізь ряди водяників. 

— Мені шкода, Артвіде, — прошепотіла я. 

— Мені також.

— Навіщо ти це робиш? 

Якийсь час він не відповідав. Продовжував сидіти поряд. 

— Вона віддала все, аби допомогти архангеліату.

— Зупини це. Будь ласка, — благала я.

— Не можу.

— Скажи, чого ти хочеш.

— Я хотів бути з нею поряд. Завжди. А тепер з’явилась ти.

— То бери мене замість неї! Я зроблю все, аби це припинити!

Артвід сумно подивився на мене. Волошковий відблиск, що проявлявся в його очах, міцнішав.

— Це не можливо зупинити, — зломленим голосом промовив чоловік.

Один з песиголовців прорвався до лінії води, звідки на нього вистрибнула русалка та списом продірявила живіт. 

— Вона — це не я, — шепотіла я, — але ми одне ціле. Сила її духу, є й моєю силою.

Артвід злякано глянув на мене. Можливо, він злякався того, що я можу зробити. Я посміхнулася. Усередині здійнялося полум’я. Скільки можна ховатися, коли мої друзі б’ються не на життя, а на смерть? Яка різниця, чого бажає Артвід, якщо він наслав армію темних істот і спричинив стільки болі та смертей?

— Знаєш, Артвіде, ти — звичайнісінький боягуз!

— Що? 

Відчула злість, що линула від нього. Поступово я наводила лад у своїх емоціях, вгамовувала їх, накопичувала силу.

— Ти зрадив своє кохання, став одним з них! Ти вирішив, що твоя втрата більша за втрати інших! Ти її не вартий!

— Ти не смієш, — загарчав він, — ти не знаєш нічого!

— І тепер боїшся! Тої людяності, що в тобі лишилася. Ти боїшся мене!

Брови Артвіда здійнялись догори.

— Інакше б ти був тут! Став би навпроти мене справжній, щоб побачити… — я почула бойовий крик Ірбіс, відчула її лють, додала до свого арсеналу.

— Побачити що? — чоловік знервовано озирався навкруги.

— Побачити, — різким рухом я схопилася за сагаріс, — як я перемагаю!