Розділ 45. Нія. Вибір 2

Картинка змінилася. Юна дівчина стояла, схиливши голову, перед батьком. Поряд із нею високий хлопець. Зовсім юні. Та вже не дітлахи.

— Це моє останнє слово! — гримнув Зет.

— Ти продаєш мене, батьку! 

Хлопець поряд сіпнувся від цих слів. Я розгледіла його обличчя та все всередині мене все обірвалося.

— Я віддаю тебе в надійні руки! З вигодою для племені, та все ж  Артвід найкращий з усіх можливих наречених!

Яра хитнула головою та прожогом кинулася геть. Хлопець ринувся за нею. Вона була прутка. Але він швидший. Артвід наздогнав її. Аби втримати дівчину йому довелось обхопити її обома руками.

— Це все твої кляті ноги. Вони в тебе тепер довші, — ображено пирхнула вона. — Малим ти мене ніколи не міг наздогнати!

Артвід відпустив дівчину, усміхнувшись.

— Яро, наші батьки роблять це заради добробуту наших народів. 

— Знаю! Не дурна! — відрізала вона.

— Подумай, тобі міг би дістатися Сігрід, а в нього в носі можна знайти болотного троля. А близнюки Айла смердять, як зливна яма.

Яра засміялася.

— Я лише сподівалась, обрати сама, коли прийде час, — мовила вона.

— І хто тобі сказав, що коли прийде час, ти обереш не мене? — самовдоволена посмішка з’явилась на хлопцевому обличчі.

Яра закотила очі догори та відштовхнула хлопця.

Картинка знову змінилася. Артвід стояв на березі Дніпра. Сонце сідало за обрій, огортало його широкі й сильні плечі. Меч у піхвах розташувався зліва.  У його волошкових очах, таких людських та світлих, криця.

— Ти повернешся, повинен повернутися, — Яра стала поруч. Вона важко дихала, мабуть, швидко бігла до нього.

— Якщо не повернусь, тобі не доведеться за мене виходити, — всміхнувся Артвід.

— Не смішно, — насупилася дівчина. 

— Невже це нашій принцесі не байдуже? — він хмикнув.

— Звичайно ж ні, ти — мій друг. Якщо ці створіння щось тобі заподіють, я їх пошматую власноруч! — руки дівчини стиснулись у кулаки.

Обличчя Артвіда посуворішало. 

— Яро, — прошепотів він хрипким голосом, узявши її долоню до своєї. — Я повернусь! 

Вони стояли тримаючись за руки, а сонце за ними сідало все нижче, а небо та річка темнішали.

Картинка знову зникла. Тепер Артвід стояв посеред поля. Їх загін бився з песиголовцями. Бився та програвав. Хлопець вимащений в бруд та кров ступив у двобій з монстром, коли зненацька над військами зависла хрустка тиша. Глуханя випустила закляття, Артвід відлетів, важко вдарившись під час приземлення. 

Песиголовець замахнувся збираючись розірвати хлопця. Та глуханя жестом спинила його. Звуки повернулись. 

— Він потрібен нам живим, — пролунав моторошний голос.

Далі картинки прискорились. Артвіда катували, лишали на тілі шрами. На його очах вбивали побратимів. Розривали людей на шматки.

Хлопець увесь час знаходився у клітці, через шпарини якої йому кидали бутиль з водою та сухий шмат хліба. Глуханя, яку звали Денея, особисто приходила до нього, аби мучити. Довго-довго, доки він не починав кричати. Насолодившись криками, відьма полишала свого улюбленця.

Зображення навколо мене закружляло. Минали місяці знущань та безнадії.

І ось Артвід лежить напівживий, притуливши обличчя до ґрат. 

— У них є зброя! — шипіла Денея комусь у своєму шатрі.

— Зброя дісталась дівчиську. Немає чого боятися, — лунав спокійний чоловічий голос у відповідь

— Їх воїн?

— Усього лише один. А один, як кажуть, в полі не воїн.

— Хто вона?

— Принцеса одного з племен, — байдуже вимовив чоловік.

Артвід вигнувся. Його сині очі заблищали дивним сяйвом рішучості.