Розділ 45. Нія. Вибір 1

На мені була кров, та я не знала чия вона. Навкруги вирували біль та гнів. Емоції прорізали мене наскрізь. Я намагалась зосередитись дати собі раду. Та все марно.

Пальці не переставали трястися. І як остання боягузка, я сховалась у своєму укритті, яким слугувала невелика будівля. Опустилася вздовж стіни на підлогу. Звуки битви викликали в мене напади нудоти. 

Сагаріс лежав поряд. Знаючи, що треба продовжувати боротьбу, я лишень бездумно дивилася на його блискуче лезо. Максим! Мені потрібен був Максим. Та його не було! 

Зненацька біля мене з’явилась постать. 

— Максиме? — зойкнула я. Однак то був не він. 

Натомість Артвід опустився на землю поряд. Він пройшов повз сагаріс навіть не змигнувши оком. Його погляд було зосереджено тільки на мені.

— Чекала на іншого? — обличчям промайнула крива усмішка.

— Байдуже на кого я чекала. Можеш радіти, ти переміг!

— Чому ти так вирішила?

— Бо я програла!

Я подивилася йому в очі. Могла заприсягтися, що в них почали з’являтися зіниці, як у людини. Думала спитати чому, та вирішила, що мені байдуже.

— Бій ще не закінчено, — прошепотів він. — До того ж я обіцяв тобі правдиву історію.

— Дена більше немає, Артвіде, — здивувалася як спокійно лунав мій голос. — Тобі вже не треба нічого доводити!

— Я звик дотримуватися свого слова, — серйозно проказав він. — Ти знаєш історію про принцесу, що отримала сагаріс дві тисячі років тому? 

— Про Яру?

— Так, про неї. Вочевидь знаєш, що вона загинула, захищаючи свій народ.

— І що я є її сучасним перевтіленням!
— Добре. Ти знаєш чимало, — кивнув чоловік. — Але чи знаєш ти, що вона була заручена?

— Що? — я кліпнула очима. — Навіть, якщо й так. Яке все це має значення тепер?

Він провів рукою в повітрі. Переді мною з’явилася сяйниста сфера. Щось потягнуло торкнутися її. І вирій захопив мене, відірвавши від реальності. 

Я опинилася посеред зеленого гаю. Маленька дівчинка збирала кульбабки. Її хвилясте руде волосся було вплетене в міцну широку косу. 

— У мене більше, — гукнув хлопчик, виринувши до неї з руками повними жовтих пухнастих квіток.

Він простягнув їй букет, хвацько здійнявши підборіддя. Вона схопила квітки та поєднала зі своїми.

— Тепер у мене більше, — дівчинка засміялася. 

Обличчям хлопця промайнув водночас захват й здивування. Дівчинка побігла. Її босі ніжки мигтіли в соковитій зелені лугу. 

Секунда знадобилася хлопцеві, аби зрозуміти, що його було ошукано. Він спохопився й побіг за дівчинкою.

— Яро, чекай! — кричав він. Та вона лише обернулася зблиснувши очима та побігла далі.