Розділ 44. Максим. На війні 2

Мечем розсік волохату плоть чорта найближчого до мене. Кров від його рани забризкала мені обличчя. Далі почався танок. Меч часом швидше за мене скеровувався в потрібному напрямку.

 Мале вовченя люто загарчало, учепившись зубами у лапу чорта. Він хрюкнув, сіпнувся. Та марно. Інші звірі кинулись на нього зусебіч. Я встиг помітити дикого кота, що дряпав черево ворогу та сича, котрий атакував кігтями вирячені очі.

Коли всі темні істоти полягли, малі почали трансформуватися в людей. Купка дітлахів розступалася переді мною, відкриваючи шлях до квітконоса.

Обережно відділивши гілочку з двома яйцями, я приготувався для перенесення. Зненацька завважив малого, з пораненням на руці. 

— Ходімо зі мною, — наказав йому.

Хлопчина шкутильгав поряд, коли ми крокували до виходу. Діти, не знаходячи собі місця, йшли за нами. 

— Де ваші дорослі? 

— На війні, — похмуро відповів малий. 

Ми вийшли до лісу. Діти оточили мене, споглядаючи блискучими очима. Хтось із них почав непевно бубоніти. 

“Уберегти квітконос, убезпечити дітей, врятувати Нію!” — слова невпинно бриніли в моїй голові, гупаючи кров’ю в скронях.

Коли я вже налаштувався на перенесення, ліс навколо мене почав змінюватися. Знадобилася лишень мить, аби збагнути що й до чого. Шум лісу, бурмотіння переляканих дітей — усе зникло. Зняв куртку та загорнув у неї квітконос. Хутко розмістив яйця на землі, щоб мати руки вільні для бою.

Краєм ока помітив, як Валея виринула з-за дерев. Наближалася, ледь торкаючись землі. Діти, завбачивши відьму, почали змінювати свою подобу, перетворюючись на хижих звірів, оголяючи ікла та пазурі. Чіткими колами, вони обступили квітконос. Найменші мокравини — всередині, найстарші — ззовні. 

Не чекаючи заклять Валеї, я розправив крила та здійнявся вгору. Налетів на неї, збивши з ніг. Від удару обличчя відьми викривилося. Вона втратила контроль над звуками, та вони умить заполонили ліс.

Підвівся, споглядаючи як стара відьма зводиться на ноги.

— Колись я зберіг тобі життя, — зашипів, дивлячись у чорні прірви очей.

— І дарма, — відказала Валея, усміхаючись так, що шрам на її щоці страшно вигнувся.

— Дарма, — погодився я, та подумки прикликав меча. 

Його вістря миттєво прорізало плоть відьми. Сухий подих злетів з її понівечених губ. 

— Ти не розумієш, — залунав старечий голос.

Магія відьми все ще діяла, тримаючись на тонкому струмочку життя. 

— Ти був пішаком раніше, лишився ним і нині, — голос Валеї стихав, та все ж пробирав морозом по шкірі. — Гра продовжується…

— І ми в ній переможемо!

— У ній ніхто не може перемогти… — урешті голос їй обірвався.