Розділ 42. Ірбіс. Ніби уві сні 3

Розмістивши катану, вклалася, накрившись ковдрою. Євген тим часом умостився навпроти печі. Вогонь визирав з під топкових дверцят та вигравав теплими хвилями на стінах кімнати.

На якусь мить мені згадався затишний будинок, в якому ми жили з батьком на околиці міста там, де майже не було людей, де він тренував мене, хоч я тоді й не мала жодних надприродних здібностей.

Раптом я зустрілась із Євгеном поглядом. 

— Вибач, — прошепотіла я.

— Ти ні в чому не винна, Єво, — відповів хлопець.

Мені б хотілося крикнути, що винна. Що через мене його життя невідворотно зруйновано. А ще, щоб називав мене Ірбіс. Однак я заплющила очі й непомітно для себе заснула.

***

Повітря заполонив аромат кави. З кухні чувся гомін та дзвін посуду. Нія стишено сміялася, мабуть, боялась мне розбудити. Євгена на підлозі вже не було. У каміні хтось наново розпалив вогнище. 

Першочергово я перевірила зброю під подушкою. Потім підвелася. До вітальні увірвався Кіль.

— Наша соня прокинулася, — голосно сповістив він усіх. 

— Іди до дідька! — буркнула я, дивуючись тому, як проспала так довго.

Нія принесла мені каву. Я завважила як Максим раз у раз торкався її руки, ніби перевіряючи чи не зникла вона. Кіль тримав біля себе сагаріс, завжди кладучи його на видноті. З кухні висунулась запатлана макітра Євгена, що саме їв бутерброд.

Сніданок міг би бути веселим та затишним, якби мою мітку не почало прошивати нестерпним, пекучим болем. Нія та Максим також схопилися за передпліччя.

Нія тихо зойкнула. Посеред вітальні явився Ден. Його обличчя викривилося від жаху:

— Вони йдуть!