Розділ 42. Ірбіс. Ніби уві сні 2

Я придивилась до хлопця уважніше. Його волосся як завжди стирчало врізнобіч. Він виглядав абсолютно звичайною людиною.

— А тепер є щось з проявлених змін?

— Нічого, — хлопець знову повернувся до їжі. А я до своїх любих лез.

— Часом мені здається, що все це було ніби уві сні. І дивні речі, що зі мною відбуваються тимчасові, як запаморочення під час гарячки.

— Тобі хочеться, щоб це було не навсправжки, — прошепотіла я потупивши погляд.

— Вони начебто достатньо відполіровані, — кивнув головою на мої, розкладені по столу, сяйнисті леза.

— А ти начебто маєш лежати зі страшенним пораненням та відновлюватися.

Євген скривився. 

— Ірбіс, — раптом почав він, — у книжках твого батька є щось про таких, як я?

— Ні, — мотнула головою.

— Що ж, виходить, я в повному багні, — хлопець сумно посміхнувся. 

Коли чай скінчився, та Євген поскладав брудний посуд до мийки, я зітхнула відчувши нестерпне бажання заснути найміцнішим сном.

— Ти нагострила меча, але без відпочинку, не зможеш ним користуватися, — він вимив посуд та розмістив на сушарку.

Неохоче почала складати весь арсенал по місцях. Кинджал попрямував до піхов на голені. Катана, що пішла на дно, була моєю улюбленою. На заміну їй прийшла інша, ширша та важча, однак не менш надійна. Її планувала розмістити під подушкою. Подушкою, що лишилась нагорі. Біля Нії та Максима.

Вочевидь я зітхнула знову. 

— Ходімо, — Євген узявся за два футляри, що стояли на столі. 

— Гей! — обурено скрикнула та попрямувала за ним.

— Через мене ти лишилася без кімнати, — він повернувся до вітальні та поклав мої речі на шухлядку.

— Я можу піднятися до Кіля, — стенула плечима.

— Він вже бачить третій сон. Не турбувати ж нам трьохсотрічного стариганя. 

— Та йому немає ще трьохсот років, — усміхнулась я.

— От же ж брехло, — засміявся Євген. — І скільки йому?

— Двісті дев’яносто вісім.

— Ха! Звучить, як дуже старезний вік. Краще лягай тут. На дивані!

— Ще чого?! — насупилася.

— А я ляжу на підлозі біля каміна. У спальнику, — поспішив запевнити мене Євген.

Мені кортіло ще посперечатися, проте втома перемогла це бажання. 

— А як же твоє поранення? — тільки й спромоглася спитати я.

Євген саме закінчив стелити постіль. Я обережно присіла на край дивану. Радіючи, що вже встигла перевдягтись у темно-синю теплу піжаму.

На правій нозі відчувала прив’язану до ноги зброю. Це мене заспокоювало. 

Хлопець здійняв футболку. Пов’язки з водоростей вже не було. Рана з якої ще вдосвіта стирчала наскрізна стріла, затягнулася, лишивши по собі свіжий шрам.

Простягнула руку, аби торкнутися його, не вірячи своїм очам. Долонею відчула нерівність шкіри та тверді м’язи його тіла.

— Неймовірно! — вигукнула я.

— Справді? —  засміявся Євген. І я рвучко прибрала руку від нього. — Коли ти так кажеш, можна повірити, що все це й справді не так погано.