Розділ 42. Ірбіс. Ніби уві сні 1

Шліфуючи свій улюблений кинджал, я чекала доки закипить вода в чайнику. Через Максимову з’яву довелось проходити повз кімнату з Євгеном. Хлопець ще не спав. Проігнорувавши його усміхнене обличчя, я промайнула мимо, набурмосившись.

Коли окріп, поєднавшись із пакетиком ромашкового чаю, затанцював світлим гірчичним кольором. Мою самотність було зруйновано. 

— Я б теж від чаю не відмовився, — Євген стояв, спираючись на одвірок. Руки складені на грудях. До нього повертався природний колір обличчя. 

Хлопець змінив одяг. Не лишалося видимих слідів від поранення.

— Не можу заборонити пити чай господарю будинку, — пробурмотіла я, повертаючись до своїх лез.

— Однак компанії ти не радієш, — посміхнувся він.

— А ти розумніший, ніж здаєшся.

Євген засміявся. 

— Тебе вигнали з кімнати? — у його сірих очах заграли бешкетні вогники.

— Я пішла сама!

— Чим гадаєш вони там займатимуться?

— Тим чого я не маю жодного бажання бачити! — я скривилась. — А тобі що з того? Заздрісно?

— Взагалі-то я сам Максима туди відправив.

— Що? — мимоволі сіпнулася. 

— Набридло дивитися на його перекошене від страждання обличчя! Він сидів коло мене на підлозі біля каміна. Присягаюся від його кислої мармизи мене починало нудити, — Євген сьорбнув чаю. 

— Уявляю, — сухо відповіла. Хоч навіть і близько не могла собі уявити, як Євген спонукає Максима поговорити з Нією.

— Щось я знову зголоднів!

Він зазирнув до холодильника та вийняв залишки запеченої курки. Його руки були легкими та невимушеними, неначе рана вже не дошкуляла.

— Цей голод в тебе віднедавна? — обережно спитала. Холодне лезо катани приємно важило в руці.

— Угу, — мугикнув він.

— І чи є якісь зміни? 

— Коли на нас напали в гаражі, я відбулося щось дивне. — Євген розмістив пательню на плиту, аби розігріти собі їжу, бо мікрохвильовки на кухні не було. — Мене тоді розбудила розмова Нії з Максимом. Здавалося, що вони розмовляють так, ніби ріжуть метал болгаркою. Та насправді вони ледь шепотіли.

А потім я відчув дивні запахи лісничих та Міка. Вони навперебій лишали слід у моїй свідомості, наче я міг бачити їх силуети на власні очі.

— Звучить непогано.

Розігріту курятину Євген поклав собі на таріль та сів навпроти мене. Обережно оминаючи мої футляри зі зброєю.

— Далі почалося найстрашніше. Коли лісничі ввірвалися до нашого прихистку, я міг думати лише про те, як їх розірвати на шмаття. Неначе мій мозок став затьмареним, пригніченим під владою якогось прадавнього інстинкту.