Розділ 41. Нія. Цілу вічність 2

— Колись ти була тією принцесою, що врятувала людей, ціною свого життя!

— Я була Ярою?

— Так. І Ден розповів мені про все. Про те, як він закохався в неї. І не вберіг… І я злякався, що так само не зможу вберегти тебе, Ніє. І… — в його очах зблиснули сльози. — Я відпустив тебе, бо я боягуз.

— Ні, Максиме, не кажи так!

— Після смерті Яри, Ден спостерігав за її переродженнями. Вона народжувалась знову і знову. То чоловіком, то жінкою. Інколи доживала до сивої старості, а інколи помирала зовсім юною. Але завжди була сміливою та сильною!

— Але ж я не така!

— Така, Ніє! Ти жила роками під страшним прокльоном, що висмоктував твої сили, і дотягнула до дев’ятнадцяти років. Будь-хто інший зламався б ще у дитинстві.

— То Ден…. він приходив до неї? До мене?

— Він пробував. Кілька перших перероджень. Та вона його не пам’ятала. А він боявся накликати на неї нових бід.

— Тому він не хотів активувати сагаріс, — дивна туга охопила моє серце. 

— І тому він досі не з’явився, після того, як ти його використала. Бо йому боляче. Єдине кохання, що він мав за своє янгольське життя йому не належить. І знову опиняється у смертельній небезпеці.

— Але ж він мене не любить! Звісно він допомагає, піклується, але не кохає!!!

— Архангелам відчувати емоції важче ніж нам. Він любить тебе, як сильну душу. Його пристрасть захолола тисячоліттями відстороненого спостереження.

Судомно вдихнувши, я почала крокувати з боку в бік по кімнаті, забувши й про холод, і про свої голі ноги. Максим продовжував стояти на колінах. Він не наважувався знову подивитися в мої очі.

— Я знаю, що підвів тебе!

— Ні, Максиме, ні, — я кинулася до нього та опустилася напроти.

— Я хотів уберегти тебе, однак тепер сагаріс активовано. Усі сили темряви йтимуть за тобою і мене буде недостатньо!

— Тебе завжди було і буде достатньо! — вимовила я твердо, хоча мої руки тремтіли. 

Максим здійняв голову. А я провела рукою по його темному волоссю.

— Ні, — відповів він хрипко, — земне життя я змарнував. А тепер… моя робота, моя місія видаються мені абсолютно непотрібними, марними, якщо я не зумію тебе врятувати.

— Послухай мене, — мій голос забринів від сліз, — ти прожив життя, як зумів, найкращим чином в умовах, що склалися. І ти не винен, що я — це я, що мене постійно переслідує всіляка нечисть.

Я засміялася. І він засміявся у відповідь. Провів долонею по моєму обличчю, витираючи сльози.

— Ми не знаємо, чи переживемо, бурю, що сунеться, — продовжувала я, — чи впораюсь я з силою сагаріса. Але я знаю, що обрала тебе тоді, коли ти захищав мене зломлену та слабку! І обираю тебе зараз, коли непевність майбутнього тисне на нас. І навіть, якщо ми не доживемо до ранку, я хочу, щоб ти був поряд зі мною!

Максим охопив моє обличчя обома руками та притулив свої губи до моїх. Його поцілунок був таким ніжним, ніби дотик пір’я. 

— Я б волів провезти із тобою цілу вічність, — прошепотів він. 

Ніжно поцілував чоло, щоки залиті сльозами. Провів пальцями по руках. Підніс долоні до своїх губ та вкрив їх поцілунками.

— Коли ти пішов тоді, мені було страшенно самотньо.

— Вибач мені, — шепнув він. — Я більше ніколи не полишу тебе. Я боротимусь за наше кохання до останнього.

Максим обхопив руками мене за талію та потягнув угору. За мить ми стояли в обіймах одне одного. Хлопець відсторонився, аби заглянути мені в очі.

— Я тебе кохаю, — сказав він тихо.