Розділ 41. Нія. Цілу вічність 1

Минула година після вечері. Сита донесхочу, я дякувала Кілю за смакоту. Євген їв із такою несамовитістю, що злякалась чи бува, у нього не виростуть ікла після трансформації. 

Ми з Ірбіс розмістилися у великій спальні нагорі. Напроти нас у меншій кімнаті лишився на ніч Кіль. Євген умостився на дивані навпроти печі. А Максим залишився на кухні, аргументуючи це тим, що не мав бажання спати.

Ірбіс розкладала кинджали та мечі, що мала із собою. Вона почала полірувати їх, начищаючи до блиску. Попри розпалену піч, прохолода та сирість панували в хаті. Тому лишившись у спідньому та футболці, я сховалась під теплу ковдру. 

Зненацька у двері постукали. Повільно підвелась на подушках.

— Заходь, якщо не боїшся повільної смерті, — вишкірилась Ірбіс.

Двері повільно відчинилися та на порозі з’явився Максим.

— Трясця! — дівчина почала складати свою зброю до ящичків.

— А ти, Ірбіс, сама гостинність, — усміхнувся він.

— Я краще піду, поки мене не знудило від ваших тужливих поглядів одне на одного!

Вона забрала з собою всю зброю, що вочевидь ще потребувала ретельного полірування та прожогом вибігла з кімнати. Подарувавши мені на останок багатозначний погляд.

А Максим так і лишився стояти коло дверей, коли вони закрилися за ним.

— Ніє, — тихо почав він, — є дещо важливе, що я маю тобі сказати.

— То кажи! — я закуталася щільніше в ковдру.

— Коли ми викрили твою матір та Ден позбавив її сили, я хотів лишитися поряд із тобою, тренувати, готувати до того, щоб ти стала рекрутом. 

— Та ти відмовився, бо хотів уберегти. Цю казку ми вже чули! 

— Ніє, я не хотів завдавати тобі страждань! 

— Можливо, не хотів бачити як я старію?

— Я злякався, Ніє, — Максим підійшов на кілька кроків ближче, — злякався не твого старішання, а твоєї смертності. Дожити до сивих пасм — це непогано, але потім… 

— Ти навіть не дав нам шансу! А після смерті я могла б стати янголом, як ти.

— Це неможливо спланувати заздалегідь! Ти б стала в чергу на переродження! Або ж лишилась літати у безможному просторі Всесвіту і я б ніколи тебе більше не знайшов! У будь-якому випадку, Ніє, — Максим опустився коло мене на коліна, — ти б мене забула. 

— Але ж ти не забув свого людського життя,

— Лише тому, що Ден знайшов мене тоді, коли моє фізичне тіло було в комі, а дух лишався частково прив’язаним до нього. А інакше пам’ять стирається.

Він торкнувся долонею моєї руки. Та почав легенько її гладити, проводячи візерунки ніжними пальцями. 

— Є ще дещо…

Я затамувала подих, очікуючи його розповіді. Гнів у мені спадав, коли я дивилась на його схилене над моєю рукою обличчя. Тоді погляд Максима зустрівся з моїм. Ясність його очей була такою ж, як неба після дощу.

— Ден розповів мені про твій шлях. Твоє переродження. 

— Що? — я не вірила своїм вухам. — У мене вже були життя на Землі?

— Звісно ж були. Безліч. 

— Неможливо!

— Неможливо бути такою неймовірною, сильною та мудрою, проживши тільки своє перше життя. Молоді душі такою силою не володіють.

Я вирівнялась, забравши в нього свою руку.

— То що з ними? З моїми переродженнями?

— Те, що сагаріс до тебе відгукнувся, Ніє, це не випадковість.

— НІ!!! — я скрикнула, підскочивши.