Розділ 36. Нія. Найгірші місця 2

— Мені подобається це чути, — промуркотів Арвід. — То ти на це підеш заради нього?

Лишивши питання без відповіді, я мала на меті поставити своє.

— Ти попередив мене минулого разу про прихід Серна. Навіщо? — я відступила на крок, щоб зазирнути в його очі. Вони були порожніми, однак більше не лякали мене.

— У мене були на те свої причини.

— Чому ти почав змінюватися? 

— Це вже нахабство, любонько! Влаштовувати своєму приятелю справжній допит!

— Як ти став таким? 

— Таким гарним? — він посміхнувся, зблиснувши зубами. 

— Таким безсердечним! 

— О, цю історію я тобі обов’язково розповім! — зненацька Артвід озирнувся, ніби почув щось недосяжне моєму слуху. — До нас хтось спішить долучитися. Мою історію ти дізнаєшся наступного разу.

Як тільки проєкція демона зникла, з-за рогу визирнула постать Євгена.

— Ніє?

— Що? — відповіла я не надто ввічливо.

— Ти як?

— Кепсько!

— Вітаю в моєму клубі! — Євген усміхнувся. Так само як тоді, коли ми тільки познайомилися. Та я вважала його просто талановитим студентом і дозволила стати мені другом.

— То ти знову зі мною розмовляєш? — я намагалася зробити голос спокійним. Зважаючи на поранення, що здобув Євген, дістаючи руків’я сагарісу, він не заслуговував на грубість

— Ніє, я завинив тобі деякі пояснення, — хлопець підійшов ближче. — Як ти дивишся на те, щоб прогулятися до нашого прихистку та поговорити. 

— Сподіваюся, ти не зомлієш від крововтрати, поки ми дійдемо, — буркнула я кинувши погляд на його скривавлену руку.

Він засміявся. Так само як тоді, коли вперше зустрів мене на кафедрі комп’ютерних технологій. Так наче не траплялось жодного з жахіть, що нам довелось стріти. І я засміялась у відповідь.

— Я скоріше сконаю від голоду, — відповів Євген. 

— Тоді ми не зможемо помиритися!

Він спинив на мені погляд та вмить перестав усміхатися. Ми подріботіли вперед. Неприємною несподіванкою для мене стало те, що я не пам’ятала куди нам завертати, аби повернутися до гаража.

— Насправді, ми й не сварилися. 

— Що ж сталося? 

— Коли я став до лав Вільного Корпусу, усе було зрозумілим. Є ми — звичайні люди, та є вони — істоти, що володіють магією  або надприродними здібностями. На нашій стороні правда та воля до свободи. А потім усе сплуталося. 

— Ти бачив у мені ворога? 

— Ні, ніколи! Але я бачив чудову дівчину, що обрала одного з тих, проти кого готовий був битися, а потім і сама стала однією з них. І правда розвернулася до мене іншим боком. Ніби все, чого я прагнув, могло нести не тільки свободу, але й чиєсь пригнічення. І ти була прямим нагадуванням про мої збиті орієнтири.

— А тепер? Твої принципи змінилися?

— Тепер усе стало ще гірше. Коли я проходив випробування, ледь не почав нищити невинних істот, — сумно сказав Євген.

— Але ж то була тільки ілюзія, — спробувала заспокоїти його.

— Для мене все було насправді! Якщо я був ладен винищити їх усіх, то чим тоді я кращий за тих із ким борюся?

— У кожного є темні сторони, навіть в янголів…

Євген посміхнувся. Сумно, самими кутиками губ. 

Кіль саме під’їхав на велосипеді. До багажного відділення були прив’язані коробки з нашими піцами. 

— Нарешті, — полегшено зітхнув Євген та взявся відв’язувати цінний вантаж.

— Добре, хоч на велосипеді навчився їздити, — завважила я, оглядаючи транспорт Кіля. А він у відповідь по-дитячому висолопив язика, від чого я дзвінко засміялася.