Розділ 32. Ірбіс. Борми 3

— Що це означає? — обережно спитала я, відчуваючи, як дія слизомаски завершувалася та мене огортала тінь холоду.

— Це означає, що ріка прийняла його!

Брова Євгена злетіли у щирому здивуванні.

— То мені тепер можна не боятися русалок? — проспівав він. 

А я вже й забула, яким самовдоволеним він був.

— Скоро ми дізнаємося, Євгене! — Тобіас розвернувся до нас спиною. 

— Щасти вам! — гукнув він наостанок. Та пірнув у водну синь, зблиснувши лускою. 

Ми з Євгеном лишились сам на сам. Було чутно тільки шепіт зимового лісу. 

— Ріка прийняла його, — скривився хлопець, передражнюючи Тобіаса, — що за маячня!

— Це не маячня! — я полегшено видихнула, нарешті Євген знову почав мене бісити. — У води свої закони. Вона живе окремим життям від інших стихій. Лише частково об’єднуючись із ними. 

— Цих створінь міг наслати на нас Ейв! Аби перехопити те, що ми здобули в підводному місті.

Я заперечно хитнула головою.

— По-перше, вони не намагалися вкрасти руків’я! — я змовчала про те, що мало не забула про нього, переймаючись за життя недоумка, що стояв навпроти. — По-друге, бормів немає в альманаху темних істот, що створив мій батько!

— Твій батько створив альманах?

— Якщо їх там немає, це свідчить про те, що вони ніколи не ставали ні на чий бік.

— Тобто не чинили зло? — в голосі Євгена бриніла зневіра. — Ти ж бачила їх! Вони — саме породження зла.

— Вони чинять зло, підпорядковуючись своїй природі. А песиголовці, наприклад, роблять це не тільки через інстинкти, але й свідомо підтримуючи режим, встановлений демонами.

— Цей ваш світ занадто складний! — він криво посміхнувся.

— Це наш спільний світ! — відмовила я різко. — Можеш ховатися від нього, заперечувати його, намагатися знищити! Але хочеш того чи ні, ти також частина цього світу!

Ледь опанувавши свою лють, почала одягатися. Білизна на мені лишалася вологою, скривившись відразливо, натягнула на себе все, включно зі шкіряним плащем. Вичавила косу від вологи, дякуючи, що не було морозу. Однак волосся лишалося мокрим від чого синє пасмо у ньому здавалося темнішим.

Обернулася, відчувши на собі погляд Євгена. Він стояв повністю одягнений з обличчям льодяним, наче зимовий вітер. Як довго він дивився на мене? І чому? Бо я зачепила за живе, підбивши його віру в організацію, що воліла б нас усіх знищити? 

Мовчки направилась до автівки, аби відвезти нас у безпечне місце.