Розділ 31. Максим. З ненависті 2

— Хіба не треба їх бодай поховати? — зламаним голосом спитала Нія, коли ми вийшли на прохолодне подвір’я обабіч каплиці. 

Уся ділянка між молитовнею та автівкою, на якій ми приїхали була вкрита понівеченими тілами монстрів.

— Цим займеться хтось з архангеліату, — промовив я тихо.

Поспіхом ми сіли до автівки. Лідія, не чекаючи запрошення, вмостилась на задньому сидінні. У Нії не було чи то бажання, чи то сил відмовляти їй. Тож вкриті крижаною тишею ми лишили місце, де так і не вдалося бодай на міліметр просунутися в наших пошуках.

Утім, Кіль написав повідомлення. Він мав щось важливе для нас. Не чекаючи нікого, Кіль їхав до місця, що мало стати нашою новою базою. 

Лідія принишкла. Вона оговталася лише тоді, коли я спитав, де її висадити.

— Оу, то ви не берете мене на вечірку? — глузливо спитала вона.

— Мамо, будь ласка! 

Жінка зітхнула.

— Що ж робіть, як знаєте. Тільки пам’ятайте, я можу допомогти, я поруч, — від цих слів Нія коло мене здригнулась. 

Гнів стрімкою лавою здіймався в мені. Я добре пам’ятав відчуженість власного батька за життя. До того як я потрапив у аварію, як моє смертне тіло опинилось на лікарняній койці, несвідоме. А мій дух застряг між двох світів. Саме тоді мене знайшов Ден і запропонував вибір: переродження на землі, шлях воїна або ж продовження страждань, коли душа не має прихистку ні на землі, ні на небі.

Коли я  обирав стати янголом, моїм першим завданням було врятувати Нію. Врятувати від неї! Від жінки, що натягнула на своє обличчя маску щирого занепокоєння, та дивилась на нас невинними очима.

Я подарував Лідії крижаний погляд. 

— Якщо буде потрібно, ми тебе знайдемо. 

Обличчя жінки викривилося, сповнене зневаги. Та вмить повернулося до свого спокійного стану.

— Ти все зробила правильно, — раптом промовила вона. — Той покидьок на це заслужив.

Вона вийшла з автівки не прощаючись. Як тільки ми лишились удвох, я торкнувся руки Нії. Обережно стиснув її долонею. 

— Ти як? — хрипко шепнув я. 

Замість відповіді, Нія стрімко відкрила двері. Її знудило. Тіло здригалося раз у раз. Розвернувшись до неї, м’яко провів по спині. Шепотів заспокійливі слова, поки вона не випросталася. Завважив, як тремтіли її руки. Відкрив шухлядку в салоні та дістав із неї пляшку води. 

Нія ополоснула обличчя. Надпила кілька ковтків води.

— Вибач, — голос її звучав ніби сторонній, відірваний від тіла.

— Не треба просити вибачення, — я змахнув пасмо волосся, що вибилося з її коси та заправив за вухо. — Те, що відбулося на Хортиці було просто жахливим.

— Уперше за життя я відчула таку ненависть, що здавалося вона розірве мене на шматки, — дівчину пройняли дрижаки. 

Мовчки я знову стис її руку. Вона повернулась до мене. Сполотнілими губами прошепотіла, ледь чутно:

— Здається, я стаю схожою на матір.

— Ніє, ти вбивала ворогів, а вона свою рідну доньку. Змушувала повірити, що ти не заслуговуєш на життя!

Нія важко ковтнула, сльози бриніли в її очах.

— Я вбила Серна, за те, що він з тобою зробив, — вона схлипнула.

— Я зробив би так само.

— Ні, — зітхнула вона, — ти не вбивав би з ненависті.

Дівчина  витерла сльози. Ми рушили до нашої команди, сподіваючись, що їхнє завдання було виконано краще за наше.