Розділ 31. Максим. З ненависті 1

Людина, що могла відвести нас до зброї, лежала на підлозі. Кров темною калюжею розлилась навколо нерухомого тіла. 

— Звідки вони знали? — голос Нії тремтів. Вона не відпускала моєї руки та дивилася на матір. — Ти вбила його?

Лідія важко зітхнула. 

— Якби мені потрібно було щось від цього чоловіка, я б використала менш кривавий підхід. Він зазвичай більш результативний.

— Я не вірю тобі!

— Як собі хочеш,— відгукнулась жінка, — та нам треба поспішати.

— Тільки без тебе, мамо!

— Ніє, — втрутився, поки полум’я між ними не розпалилося, — Лідія має рацію. Нам треба швидко знайти будь-які підказки.

— Але вона…

— Я їй також не довіряю.

— О! Ви мені лестите, — скривилась жінка.

— Однак питання з нею ми можемо вирішити пізніше.

Нія кивнула. Очі дівчини виблискували злими вогниками, та від того її обличчя здавалося тільки ще більш вродливим.

— Якби тут був сагаріс, вони б забрали його, — скрушно мовила дівчина, вочевидь, воліючи опинитись якнайдалі від цього місця.

— Можливо, вони чогось не помітили, — припустила Лідія, озираючись. 

Ікони розміщувались рівними рядами на стінах каплиці. Жодної полички чи шухлядки, нічого, де б можна було щось приховати. Лідія почала крокувати уздовж стіни.

Глухо відлунювали її кроки щораз як підошви торкалися підлоги. Одна з ланок тихо скрипнула. Лідія пройшла повз неї, а потім повернулася, ще раз ступивши на деревину.

Ціпки крові вбитого огортали скрипучу дошку тонкими струмочками. Я рушив до того місця. Лідія спинила мене помахом руки. Вона ледь чутно почала бубоніти закляття.

Дощечка під впливом чарів почала тріскатися, перетворюючись на друзки. Допоки й повністю не зникла. Те, що ховалося під нею, й справді, виявилося схованкою. Однак єдине, що сповнювало той сховок, було кров’ю загиблого.

***