Розділ 30. Нія. Меч 4

Руки Максима стиснулись в кулаки. Він сховав крила та оглядав місцевість, вкриту тілами понівечених істот.

— То ти тут стоїш достатньо довго, аби побачити Максимове перевтілення? — мимоволі мій голос обірвався під впливом жахного усвідомлення. — Це ти їх привела…

— Якби я їх привела, навіщо б мені було виказувати себе, після того, як твоєму охоронцю видали новеньку зброю? — мати посміхнулася.

— То навіщо ти тут? — я зіщулила очі.

— Знайти сагаріс. Допомогти вам.

— Не вірю!

— Чому?

— Бо все, що ти робиш, робиться тільки для тебе самої!

— Так і є, — вона знизала плечима. — Це теж заради мене. Я допоможу вам знайти сагаріс. Та більше не боятимусь, що по мене прийдуть воїни ангельського легіону. 

— Припустимо, — мовила я втомлено, не допускаючи й думки вірити їй, — чому ти не допомогла нам у битві з темними істотами.

— Коли я підійшла достатньо близько, аби розібрати що й до чого, він вже проходив трансформацію. А потім… ви чудово поралися й самостійно! 

— У нього є ім’я!

— Авжеж! — мати нетерпляче закотила очі. —  То ви хочете дізнатися те, що я встигла знайти?

Я поглянула на Максима.

— Хочемо, але я мушу попередити… — почав був він.

— Що ти вб’єш кожного, хто наважиться торкнутись моєї доньки? Це вже й так зрозуміло. Ходімо!

Мати різко розвернулася та покрокувала вперед. Ми пішли за нею. Максим узяв мене за руку. І я цьому зраділа. Щоб не казала моя мати, я не забула довгі роки, коли здавалося, що повітря розірве мене на шматки, через її прокльон. 

Чи можливо, щоб після років обману та знущання наді мною, врешті решт мати вирішила змінитися? Часу на обережність та роздуми не було. Ми покрокували за Лідією, жінкою-відьмою, що була водночас моєю матір’ю та моєю мучителькою.

 Позаду нас лишилася ґрунтована земля, вкрита тілами загиблих істот. Від великої кількості крові, мені запаморочилось у голові. Але я змусила себе дивитись. Не заплющувати очі. Долоні почали труситися. Відчувши це, Максим міцніше стис мою руку.

Коли страшне видиво зникло позаду нас, я розгледіла невеличку дерев’яну каплицю. Саме там ми повинні були зустріти характерника, що мав далі вивести нас на пошуки сагаріса.

Двері до каплиці були прочинені. Лідія переступила поріг. Уся каплиця, здавалося, купалася у світлі. Мерехтіли ліки святих під промінням, що проходило крізь вікна. Усе приміщення було неначе створене для спокою та захисту. 

Однак всю цю ідилію руйнувало тіло чоловіка, що лежав нерухомо зі скляним поглядом, спрямованим у безвість. У руці покійник все ще мав шаблю. Його пальці посиніли, оповивши руків’я. Та найжахнішим було його нутро: випотрошене, погризене, скривавлене.

— О, ні, — видихнула я.

— Ми спізнились! — пробурмотів Максим.