Розділ 30. Нія. Меч 3

Зненацька чоловік випростав руку. З його долоні вилетів сірий мішечок. У повітрі він розсипався на тисячі сірих частинок. Частинки сформувалися у вервечку та огорнули мою шию, давлячи та стискаючи її. 

Я потягнулася рукою, аби ослабити тиск. Та батіг затягувався міцніше, лишаючи мене без кисню. Ненароком торкнулася підвіски, дарованої батьком. Умить пташки на ній заворушилися. Я б здивувалася, якби мала на це час.

З ніжним цвіркотінням вони налетіли на темну мотузку та знищили її швидкими рухами дзьобиків. 

— Псяча мати, — гарикнув Серн, вибираючись з автівки. 

Повітря повернулося до моїх легень гучним вдихом. Я перевірила підвіску: пташки на ній повернулись до свого нерухомого стану.

Серн почав нишпорити своїми кишенями, шукаючи ще котрийсь артефакт проти мене. Та було запізно. Енергетична куля злетіла з  моїх долонь та вдарила чоловіка. Він не встиг навіть скрикнути. Його обм’якле тіло лежало біля понівеченого авто.

— Ніє! — гукнув Максим.

Я озирнулась, на мить застигла, не усвідомлюючи до кінця, що саме щойно скоїла. Від туману не лишилося й сліду. Крізь хмари на небі проходило місцями світло, виграваючи на темному волоссі янгола та на його крилах.

Мій гнів тепер був спрямований на Максима.

— Ти! — крикнула я. — Що ти накоїв?!

Хлопець ошелешеними очима споглядав, як я стрімко наближалась. Підійшовши впритул, вдарила обома руками його в груди.

— Ніє?! — спантеличено мовив він.

— НЕ СМІЙ! НІКОЛИ! ТАК! РОБИТИ! Я… — зненацька горло стисла нова хвиля ридань. — Гадала, що ти загинеш!

Мої руки повільно опустилися додолу. Я більше не била Максима. Тіло струшувалось від ридання. Хлопець затис мене в обіймах. Провів рукою по моїй голові.

— Я можу полегшити його, заспокоїти твій біль, — прошепотів Максим.

— Ні, — вичавила я з себе. 

— Чому?

—  Я все життя тікала від болю. Настав час його прийняти та прожити! Розумієш?

— Так.

Ми стояли нерухомо, допоки моє дихання не вирівнялось. Сльози висохли. Біль від пережитого щемів у грудях. Та на заміну йому прийшла цікавість.

— Максиме, те що трапилося… — я відсторонилася від нього, однак меча вже не бачила. — Що все ж таки відбулося?

— Очевидно, це було підвищення, — почула крижаний жіночий голос позаду себе. 

— Мамо? — обернулась до неї. — Звідки ти тут?

 — А ти гадала, я стоятиму осторонь? Думала, мене так легко позбутися?

— Принаймні, сподівалася, — зітхнула я. 

— Як не ввічливо з твого боку, — мамине гарне обличчя викривилося від зневаги.