Розділ 30. Нія. Меч 2

Хлопець простягнув руку. Обережно торкнувся руків’я. Здивування на його обличчі не було. Тільки рішучість. Я не розуміла звідки взявся меч, чим він був. Але в очах істот з’явився вираз, який не можна було ні з чим переплутати — страх. 

Серн пришвидшеними кроками позадкував, сховавшись за густою паволокою туману. Незабаром почувся гуркіт заведеного мотора. Готується до втечі. Злість захлинула все моє тіло. 

Глуханя здійнялась й полинула за обрій.

— Ми з тобою ще побачимося, воїне, — залунав голос відьми над нами.

Максим зробив випад мечем. Один з песиголовців гучно впав, коли лезо пройшло крізь тіло та провернулось. Огорнені жахом, істоти тікали. Максим злетів та відтяв голову наступному звіру. Кров летіла врізнобіч. Хлопець наздоганяв та нищив кожного, хто траплявся під вістря меча. 

Ангельська сфера захисту танула. Я здригнулась, відчувши холодний вітер, що цілував мої залиті сльозами щоки. Тепер біль переставав бути частиною мене, тепер він збирався на долонях м’якою вібрацією.

Здійняла руку, коли останні сяйнисті частинки зникли поперед очима. І тоді відправила першу хвилю. Простір викривився від сили моєї атаки. Саме туди, де чула звук мотора. Кілька істот, що стояли на моєму шляху до цілі впали без духу, піднесені силою удару.

Туман розсіювався. Машина з Серном зірвалась з місця й покотилась, перевалюючись на спину. Злості в мене було ще багато, тож я скидала енергетичні вибухи праворуч та ліворуч, підступаючи ще ближче до автівки. 

У перше в житті я відчувала справжню ненависть. Пекельну, що опалювала душу й тіло. Уперше в житті я справді вбивала істот. Щобільше, збиралась знищити мерзенне створіння, яке було людиною, та ледве тягнуло на це звання.

Автівка здійснила ще один переворот. Я підійшла ближче. Позаду мене Максим завершував бій з тими песиголовцями, що не встигли втекти. Двигун автівки все ще гудів. З переднього сидіння догори дриґом звисав Серн. Покинутий своїми посіпаками, він втиснувся вглиб автівки,  відчайдушно намагаючись відчепити пасок безпеки.

Нарешті йому вдалося. Гуркіт з яким його тіло впало додолу викликало посмішку, що засяяла на моєму обличчі.

Він зиркнув на мене з-під лоба, зблиснувши очима. Кров сочилася з забитого ним чола. Та мені цього було замало. 

— Дівчинко, — заскімлив він, — я не хотів завдавати шкоди. У мене просто не було вибору. Я тільки виконував наказ.

Його язик плутався, від чого слова ставали нерозбірливими. 

— Ти ж не станеш вбивати людину, чи не так? — бурмотів Серн.