Розділ 29. Ірбіс. Підводне місто 4

Земля під нами закрутилась. Темне поле зникло. Ми знову опинились по пояс у воді. Морок, що нас оточував розсіявся. Євген досі тримав руку на моєму обличчі. Моя катана виблискувала на дні біля моїх ніг.

Ми стояли нерухомо поїдаючи очима одне одного. А тоді він схилився ближче та поцілував мене в чоло. Достоту так, як робив це мій батько, коли я лягала спати.

— Дякую, — видихнув він та притис мене до себе. 

Я заціпеніла. Цьому теплу, що зароджувалося в серці, коли його сильні руки мене обіймали, не можна було давати шанс на існування. 

— Ти не при собі, — тільки й вистачило мені сили пробурмотіти. 

— Так, не при собі, — прошепотів у відповідь, не розмикаючи обіймів.

— Ілюзія затьмарила тобі розум!

— Справа не в ілюзії, вірніше не тільки в ній. 

— Відпусти мене, — шепнула я, хоча зовсім і не хотіла, щоб він відпускав.

— Звісно, — він відсторонився, відвернувшись. — вибач.

— Гадаєш, випробування завершено? — я покрокувала до скриньки.

— Можливо, в ілюзії здавалося, що зброя подарувала мені нескінченну силу. І я був певен, що зможу зробити все, — його голос починав тремтіти. — Я був певен, що зможу виправити цей світ. І в цьому забутті, я мало не втратив… сам себе.

— Це було помітно, — мугикнула, коли ми дісталися кам'яного острівця.

— Я чув твій голос, ніби крізь сон. А потім побачив твоє обличчя, і омана розвіялась. Ти врятувала і мене, і нашу місію.

— Так зробив би кожен на моєму місці, — ми наблизилися до цілі. — Готовий?

Торкнулись скрині водночас. Старе дерево на дотик здавалося теплим. Металевий засув поіржавів, однак піддався під натиском Євгенових рук.

Обережно я потягнула кришку догори. Те, що ми побачили всередині було зовсім не ключем. У скрині лежало руків'я. Саме те, що тримав у руці Євген, б’ючись в ілюзії.

— Неочікувано, — хмикнула я.

— Вони розділили зброю на складові частини. Мабуть, Нія з Максимом повинні здобути обух з лезом.

Євген потягнувся до дерев’яного руків’я, провів рукою по рунах, що були викарбувані на гладкому дереві.

— Вона ж не засяє? — в голосі його відчувався острах.

— Ні, вона розібрана. До того ж те, що вона сяяла у твоїх руках під час випробування, ще не означає, що вона сяятиме, коли ти візьмеш її до рук в реальному житті.

 — Ти думаєш, я не гідний її, тієї сили? — спитав він похмуро, вийнявши руків’я зі скрині.

— Зброя сама обирає з ким взаємодіяти. Це не завжди питання гідності.

Ми повернулись крізь ущелину до того місця, де нас чекав Тобіас. Він поглянув на руків’я зацікавлено.

— Ви не перші, кого я сюди проводив, але перші, хто звідти вийшов, — ласкава усмішка заграла на його обличчі  

— То що там відбувалося? — спитав Євген, стискаючи руків’я в руці.

— Захисна магія. Кожна людина, що доходить до цього місця, а таких було зовсім не багато, має зустрітись зі своїм внутрішнім демоном та подолати його.

— І ти говориш про це тільки тепер? Попередження не було б зайвим.

— Моє попередження нічого б не змінило. Кожен, хто прийшов за ключем мав пройти своє випробування.

— Кожен своє? — перепитав Євген. — Тобто в нас мала б бути різна ілюзія?

— Але ми були в одній, — я переводила погляд з Євгена на Тобіаса.

Водяник хитро примружив очі. 

— Це можливо, якщо між вами є зв’язок. Певна близькість!

— Немає між нами ніякої близькості! — буркнула я.

А Євген мовчав. І, на диво, навіть не всміхався. Він на мить спинив на мені свій  сталевий погляд. Потім узяв з рук Тобіаса слизомаску та одяг її. Я зробила те саме. Ми відправились слідом за водяником тим самим вузьким тунелем до підводного міста.